«Жертва заради…» Інтерв’ю військово-медичного капелана
У місяці лютому було видано черговий номер журналу «Наш Собор». Вашій увазі пропонуємо Інтерв’ю військово-медичного капелана Київської Архиєпархії Протоєрея Віталія Воєци з Оленою Панасенко, матір’ю загиблого воїна Василя Геннадійовича Панасенка (14.08.83-19.12.16) 25-го Батальйону «Київська Русь»).
о.Віталій: Олено, добрий день! Дякую Вам за позитивну відповідь на наше прохання поговорити з Вами на ці питання, які є актуальними для кожного, враховуючи обставини сьогодення, а саме одні з наслідків війни на сході України…
Олена. Так! Це дуже важливо для нас усіх, піднімати болючі, але важливі питання…
о. Віталій: Дякую! Насамперед, Олено, хочу перепросити Вас за те, що змушений Вас повернути до 19 грудня 2016 року… Саме в цей день, Ви пережили велику втрату – загибель Вашого сина Василя. Чи задумувалися Ви тоді чому саме так сталося…?!
Олена. Так… Як і усі наші батьки, дружини, так, як і всі наші люди, хто втратив близьких, рідних на цій війні, задумувалися та задавали собі питання: «Чому, чому саме зі мною, чому я»… Тоді лише одна відповідь стояла переді мною: «мабуть, я дійсно сильно завинила перед Богом»… Думаю, що Бог нас чи-то карає, чи випробовує через дітей… Я в той час мала скоріше не образу на Бога, а журбу… «Чому Ти, Боже, забрав мою дитину, це несправедливо, несправедливо по відношенню до мене. Якщо я маю гріхи, то нехай мене забирає!»
Протягом якогось часу, я змінила свою думку… Стала думати, що мабуть ще один іспит мені дає Бог… І все-таки я не відвернулася від Нього, Він у мене завжди в серці. До Церкви, я не можу сказати, що ходила дуже часто. Не можу сказати, що й така була ревна прихожанка, проте Бог завжди був з дитинства, є і буде в моєму серці! Я це не дуже розуміла, але коли загинув Василь…, коли перейшов цей перший біль втрати, я зрозуміла, що Бог дає нам те, що ми можемо побороти і що деколи забирає рідних нам людей для того, щоб їм тут (тим, кого забрав) не було важко… Аналізуючи життя мого сина, знаю як часто Бог його рятував у житті, а через нього врятував багато людей, особливо на війні… І за те, що він пережив, за все треба дякувати Богові! І я також дякую…
о. Віталій: У таких моментах, про які Ви сказали, люди часто заламуються та втрачають сенс у житті… Що саме дало та дає Вам сили…?!
Олена. Мені дала сили саме віра в Бога… Зламатися – це останнє, що можна зробити! Треба жити, треба продовжувати жити… Зараз просто вчуся жити без сина, але з сином. Так само як те, що ми ж Бога також не бачимо, але з Ним живемо! Так само я і вирішила з сином – я його не бачу, але я буду жити з ним! І це мене надихає!
о. Віталій: Ми часто Вас бачимо у Храмі, на різних прощах… Розкажіть, як саме Ви прийшли до Бога?!
Олена. Я дуже полюбила Церкву, мені подобається бути в Храмі. І люблю її не лише з того жахливого моменту, а любила завжди… Проте не завжди знаходила достатньо часу для цього. Зараз же, коли останнім часом я ходжу до Храмів Української Греко-Католицької Церкви, до нашої парафії Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ в м. Ірпені мені дуже подобається! Чесно кажу, дуже, особливо як правиться Служба, слова священиків, їх відношення до молитви та до кожного з нас, саме там я відкрила по-новому для себе Бога, я відчуваю, як Всевишній промовляє саме до мене, як наповнює мене всю… Я з великим задоволенням біжу туди, там перебуваю і зі ще більшою радістю виходжу з Храму… З глибоким почуттям спокою, душевною рівновагою. А під час молитви я відчуваю, що зустрілася з сином… та з самим Богом немовби бачилася віч-на-віч… Немовби Він мене потримав за руки і ця образа, цей жаль відходять самі собою і мені стає значно легше! Ще й особливо, коли після молитви ми зустрічаємося за невеличким столом з мамами та дружинами наших загиблих, я відчуваю себе в родинному колі, яке об’єднується Всевишнім!
о. Віталій: На даний момент яке місце Церкви і священиків у Вашому житті?
Олена. Дуже велике! Бо священики стали для мене порадниками, це мої психологи, отці і вони мене надихають… завдяки їм, нашим священикам, я стала дійсно жити… Я по-новому навчилася і вчуся жити. І я дякую, щиро дякую за все…!!!
о. Віталій: На превеликий жаль, таких як Ви матерів, дружин є чимало сьогодні в Україні. Це горе, біль втрати насправді важко пережити… Що Ви їм можете порадити, тим, хто зокрема буде читати це інтерв’ю?
Олена. Хочу порадити усім, хто втратив чи не втратив, а має живу дитину, сина, доньку, не обов’язково втрачати, щоб зрозуміти своє серце, прислухатися до своєї душі та йти з ними до Церкви. Там настільки радо, з відкритим серцем зустрічають, що немає цієї неправди, двоякості світу і це мене дуже надихає. Хочу всіх заохотити, хто втратив чоловіків, дітей, хто не втратив їх, а вони живуть, йдіть до Церкви, бо Бог, Він є милосердним, Він дасть все кожному, хто що просить. Я особисто, отримала те, що у Нього просила і я вдячна за все Богові, вдячна людям і вдячна нашим отцям! І зокрема вдячна за те, що я зараз маю…!
о. Віталій: Насправді дякуємо за таку оцінку служіння священиків. Власне це і є покликання і завдання Христової Церкви, бути там, де є найбільша потреба, бути з тими, хто цього найбільше потребує, бути там, куди і до кого нас кличе Господь…!!!
На останок, усім, хто буде це читати, родинам загиблих і живих наших рідних, нашим захисникам, нашій молоді, що Ви можете від себе побажати?
Олена. Перш за все, що найбільше бажаю – міцного здоров’я, терпіння, бо нам цього дуже не вистачає, розуміння і душевного спокою, бо, якщо є душевний спокій, гармонія душі і серця (бо це різні речі) й мислення, тоді легше живеться, тоді і людина, мислить більш прагматично, більш радісно, прозоро, не має цієї злоби, вона зникає і МИРУ ВСІМ й Божого благословення!
о. Віталій: А як цього досягти?!
Олена. Йти до Церкви!!!
о. Віталій: Щиро дякую Вам за все! Бажаю міцного здоров’я Вам, Вашій родині та нехай Ваші слова збуваються! Щиро дякуємо Вам, матерям і дружинам за таких Синів і Чоловіків України!!!
На фото:
1.Мама Олена, донька (сестра +Василя – Оксана), син +Василь
2.Протоєрей Віталій Воєца – військово-медичний капелан УГКЦ КА
