«Осередок Святої Софії в Римі є символом єдності української діаспори», – Владика Йосиф Мілян

«Дуже важливо є формувати у собі християнську духовність. Бо духовність, молитва, відвідування свого храму…, не дають мігрантам загубитися серед чужого», – про це в і інтерв’ю для пресслужби релігійного товариства «Свята Софія» говорив Владика Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київської Архиєпархії напередодні урочистостей з нагоди 30-річчя Незалежності України в Римі. Зокрема мова йде про книгу «З нами Бог», міграцію, Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ в Києві та про собор Святої Софії в Римі. Розмовляла Руслана Ткаченко.

– Владико Йосифе, нещодавно вийшла друком Ваша книга «З нами Бог». Цими днями її презентації проходили в Римі. Звідки ідея такого видання?

– Ідея книги виникла власне перед десятиріччям моєї єпископської хіротонії, річниця якої була в червні 2019-го. Ми довго над нею працювали. Завдяки старанням о. Юстина Бойка, Синкела у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ, а також його команди, вдалося зібрати необхідні матеріали для видання. Відтак вона вийшла друком у видавництві «Колесо», під керівництвом п. Олени Гижої. Книга структурована на розділи пов’язанні з різними етапами мого життя; «Монашество», «Провідник молоді», «Громадянин», «Отець для мігрантів», «Пастир Христового стада», «Будівничий собору», «Хіротонія». Увесь зміст переплетений цікавими старими фотографіями, які раніше ніде не публікувалися.

– Сьогодні Вашу книгу відкривають для себе мігранти. Довший час Ви ними опікувалися як Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ. Мабуть, на її сторінках є чимало важливої інформації для людей, які були змушені покинути свою батьківщину у пошуках кращої долі?

– Основний меседж до мігрантів це те, що Церква протягом своєї історії ніколи не забуває своїх дітей: люди часом покидають свій край, але Церква завжди йде  за ними. Вона є тим важливим осередком, де наші люди збираються та формують товариства. Церква – це не лише нагода для духовного життя, а це ще й «цементуючий матеріал», який збирає українців в одне ціле. Відвідуючи громади на поселеннях я зауважив, що ми любимо нарікати на все і на всіх. Тому і шукаємо часто собі іншого місця, але не завжди залишаємось щасливими. Тоді знову шукаємо винних та нарікаємо. У таких ситуаціях  часто допомагає Церква, розмова з духовенством, участь у зустрічі української спільноти.

– Вас називають «будівничим» Патріаршого собору», а сьогодні Наша розмова відбувається в Прокатедральному соборі Святої Софії в Римі… Чим подібні до себе ці святині?

– Наша Церква завжди була та залишається державотворчою, а зокрема в умовах міграції. Адже собою Вона наближає людей до Бога – Слова, «Який усе сотворив й усім управляє», в Ньому наш розвиток, наша єдність, та наше майбутнє. Коли Патріарха Йосифа Сліпого видворили за межі України в часи Радянського Союзу. Тоді він особливо показав це державотворче лице Церкви. В цих умовах він будував Святу Софію, а при ній Католицький університет. Його стараннями цей осередок став для «в росіянні сущих українців» центром духовного життя діаспори. Цей храм став символом єдності українців. Щоб у Святій Софії, в цій Премудрості Духа Божого, розбудувати Україну на поселеннях. Так само і Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, є храмом усіх українців на земній кулі, які зводять ці мури своїми молитвами та пожертвами. Із гордістю мушу визнати, що ми є найбільш організованим народом, хоча й сваримося, але коли йдеться про ідею, то ми вміємо об’єднати свої зусилля.

– Ви душпастирювали в різних ділянках; праця із молоддю, душпастирство мігрантів, будівництво собору. Як Вам вдавалося це все поєднати?

– Покладаючись на Божу благодать, людина може дуже багато. Маючи ці різні обов’язки, впродовж років я вчуся вірити та довіряти Богу. Церковні структури, які я очолював не були обрані мною особисто, адже я вихований в студитській формації, яка навчила мене передусім послуху. Тому, я ніколи не шукав високих посад, а те, що мені було доручено старався робити якнайкраще.

– Ще повернусь до Вашої праці в Пасторально-міграційному відділі УГКЦ. За ці роки Ви відвідали чимало країн. Безумовно за цей час Ви спілкувались з багатьма мігрантами. Що сьогодні можна порадити українським мігрантам? Як їм не втратити своєї віри будучи  на відстані від родини та Батьківщини?

– Дуже важливо є формувати у собі християнську духовність. Бо духовність, молитва, відвідування свого храму…, не дають мігрантам загубитися серед чужого. Христова Церква, святий Божий храм, як особливе місце перебування там Бога, є своєрідною твердинею та захистом, де усі чуємося в безпеці. Де підносячи руки до неба, отримуємо з вірою те, про що просимо. За даними одного соціологічного опитування, сьогодні українці найбільше довіряють армії, волонтерським організаціям та Церкві. Це важливо, адже Церква це не тільки єрархічна структура єпископів та священників. Це передусім народ Божий, який гортується в Церкві, вкладає в Її скарбницю свої молитви, добрі діла, приносить віру та надію, робиться милосердним з позиції християнської любові до Бога. Церква Христова це місце нашого спасіння та надії. Це місце де ми як народ, об’єднуємося, бо хоч молимося: «Боже нам єдність подай», добре розуміємо, що нам її бракує. Еміграція чи життя на поселеннях, несе з собою багато шансу на розвиток, але не менше викликів для збереження своєї релігійної та національної ідентичності. Тому Церква поза межами рідної батьківщини стоїть немов щит перед цими викликами. Це уособлення вічної Божої Батьківщини та уособлення батьківщини нашої земної України, де би не билося українське серце. Бо Україна це ми, а кожна українська сім’я це клітина Церкви, та клітина гідного українського народу.