Отець Віталій Марцинюк: “Церква – це не стіни, це – спільнота”

Греко-католицька громада Фастова створила вже безліч корисних проєктів для міста, чим зробила свій беззаперечний внесок у його розвиток. Віталій Марцинюк, священник УГКЦ, настоятель парафії святого влкмч. Димитрія, розповів про діяльність спільноти до повномасштабного вторгнення та після.

Як Ви можете описати греко-католицьку громаду нашого міста?

Наша громада в місті Фастові особлива, бо церква наша була зруйнована свого часу. У 1996 році вона була відновлена. Громада створювалася на основі тих людей, які були вислані до Сибіру за радянської окупації Галичини. І ті люди, ті родини, яким не дозволяли повернутися додому, були змушені осісти на Центральній Україні. Цим людям наш владика дозволив сформувати громаду і також благословив на служіння сюди священника, котрий тут займався душпастирською діяльністю.

Створити щось з нічого було дуже складно. Наша церква ніколи не була тут чужою, але московський патріархат все подав так, що це не є наша територія, що ми маємо бути на Заході. Попри все ми досить гарно з самого початку організувалися, і люди сформували дуже активну спільноту. Ми зосередили свою увагу на внутрішньому житті громади, внутрішньому розвитку всіх нас. І це було пріоритетом спочатку.

На що була спрямована діяльність громади до повномасштабного вторгнення і які проєкти вже тоді були втілені в життя?

Наша громада завжди була активною. Я тут служу 18 років. Із самого початку наша спільнота бачила вектор розвитку в декількох напрямках: духовний, патріотичний та благодійний. Це спонукало нас до того, щоб не закриватися в собі, дивитися ширше. Ми мислили локально, але діяли глобально. Також завжди вбачали розвиток нашої церкви не тільки в наших парафіянах, а й в тих людях, в яких разом з нами спільні цінності.

Коли я тільки прийшов до парафії, ми почали опікуватися сиротинцями та будинками для людей похилого віку. Тоді люди чекали, коли я до них приїду, і це була дуже хороша нагода почати активні служіння для людей, які страждають, які позбавлені уваги своїх близьких. Також неабиякий досвід я отримав від служіння з дітьми, молоддю. Із самого початку молодіжна спільнота допомагала мені проводити дитячі табори. І це є тим, що ми зараз робимо. Крім цього, ми опікувалися соціально-мистецькими проєктами, як-от: мурал «Квітуча Україна» та «Сублімація».

Нам вдалося об’єднатися з великою частиною активної молоді нашого міста та зі спільнотою “Будуємо Україну Разом”, які приїхали до нас. Це все послужило також комунікації, духовному та динамічному розвитку громадянського суспільства. Фастівщині цього бракувало завжди, і ми розуміємо, що справді демократична держава – це та, в якої суспільні інституції всі розвинені, де кожен має голос, свою думку, кожна людина має свою позицію, і до тої позиції прислухаються.

Перед повномасштабною війною розвинулася діяльність Ліги Жінок м. Фастова, про це свідчать благодійні ярмарки. Також утворився музей української вишивки у співпраці з Лігою Жінок Канади, який довелося перевезти на Галичину через війну. Ми маємо багато цікавого, що є надбанням талановитих людей. Ми усвідомлюємо, що чим багатшими будемо ми внутрішньо, тим багатшим буде наше місто і тим багатшою буде наша країна.

Поділіться, будь ласка, планами, які ви мали до вторгнення. Чи вдалося їх втілити?

Вторгнення поставило проєкти на паузу. Пауза дозволила нам укріпитися та усвідомити, що кожен з нас є важливий в спільноті. Коли вторгнення почалося, то ми, як і всі, були дезорієнтовані. Але віра, що об‘єднує нас, допомогла нам мобілізувати свої сили та почати активно працювати задля перемоги. Ми почали ліпити та варити вареники для бійців ТрО, роздавати благодійну допомогу. До повномасштабної війни працювали з дітками з соціально незахищених родин у соціальному хабі. Після вторгнення ми зосередили свою увагу на дітях з вимушено переселених сімей, і так постав центр «Долоні». Нас підтримали БФ “Українська освітня платформа” та БФ “Карітас Київ” на шляху, який ще не завершився. Під час повномасштабної війни до наших пріоритетів належить робота з дітьми, адже вони найбільш незахищені серед нас. А також разом із БО “Лицарями Колумба” надаємо гуманітарну допомогу соціально незахищеним людям, що проживають на деокупованих територіях. За своє служіння Лицарі отримали найвищу відзнаку.

Чи очікували ви наступу? Ваша думка щодо держави-терориста змінилася чи ви завжди були проукраїнським громадянином?

Я ніколи не тішив себе ілюзіями щодо нашого сусіда. Я виховувався на Галичині, мої предки були вивезені до Сибіру. Коли сюди приїхав, то зрозумів, що люди досі живуть радянщиною. Але зважаючи на історію, на те скільки люду українського винищив наш сусід, то усвідомлював, що вторгнення неминуче чекає на нас. У 1991 році ми отримали дар свободи від Бога. За 30 років незалежності ми сильно віддалилися від росії в ціннісному, культурному та економічному сенсах. Ми, українці, завжди були європейцями. Були нацією, яка заслуговує на велике місце в співдружності європейських держав. А з того боку завжди були азіати, які дбали тільки про вбивство, приниження, грабіжку та панування над іншими націями. Це ніколи не було співзвучне із цінностями світу.

У своєму попередньому інтерв’ю ви згадували, що плануєте створити батьківсько-дитячі групи із залученням психолога або ж окрему майстерню для дорослих, які евакуювалися до Фастова, аби вони могли реалізувати свої здібності. Чи почалася робота над задумами?

Ми прагнемо розвиватися, проте розуміємо, що самі не в силі подолати всі труднощі, що постали на нашому шляху. Оскільки фінансова система в церкві є слабкою, то звертаємося до різноманітних благодійних фондів та організацій за допомогою. Нам потрібна їхня підтримка, аби працювати із родинами, проводити майстер-класи, залучати психолога, аби якомога краще через духовну терапію допомогти людям відновитися. Незабаром буде можливість реабілітації для батьків, а саме Майстерня вареників, що стартуватиме вже першого вересня. Це буде місце, де вимушено переселені батьки, які без роботи нині, матимуть гарну можливість в українській атмосфері, з українським стилем та вишивкою ліпити вареники для ЗСУ. Це буде нагода для них відволіктися та ознайомитися з нашою культурою. За допомогою Української освітньої платформи, проєктом якої є майстерня “Коржик”, ми пройшли навчання та вдало захистили проєкт, щоб розширити простір “Долоні”, зробити його комфортним як для батьків, так і для дітей.

Чи майстерня “Коржик” має попит? Чи планується розширення проєкту та створення таких крафтових майстерень в інших містах України?

Все було зав’язано на Микиті та його родині. Проєкт було втілено за допомоги багатьох хороших людей. Сьогодні ми не маємо великого заробітку, але маємо чудовий простір, аби дитина з інвалідністю розвивалася, і люди бачили, що людина з інвалідністю – це не вирок. Ми приймаємо багато відвідувачів, приїжджають навіть з Києва задля спілкування з Микитою та смакування печива. Це гарна нагода для нас, щоб сповідувати свої цінності, а також для тих людей, які, відвідуючи майстерню, показують свою солідарність та роблять внесок у розвиток людей з інклюзією. Наразі спілкуємося з інвесторами, з метою мати змогу перейти на перший поверх приміщення, купити краще оснащення та зробити простір більшим для проведення майстер-класів для діток з інвалідністю. Спочатку ми не були впевнені, що в нас все вийде, адже розраховували тільки робити печиво, згодом каву, а зараз маємо гарний простір, проте замало місця. У майбутньому я бачу великий центр під назвою “Територія добра”, де буде і “Коржик”, і “Долоні”, і багато активностей для наших волонтерів.

Як відомо, ви неодноразово надавали гуманітарну допомогу мешканцям прифронтових та деокупованих територій. Розкажіть про цей досвід, виклики, що постали перед вами.

Я дякую Богу, що маю з чим поїхати. Це харчування, засоби гігієни, медикаменти, продукти чи речі першої необхідності. Насправді найбільша потреба тих людей – це велике серце. Ми мали можливість показати їм нашу солідарність і те, що не лише співчуваємо їм, а саме підтримуємо. Нам спонсорували мікроавтобуси, і ми були в Балаклії, на Миколаївщині, Херсонщині та спілкувалися з дуже відкритими людьми. Вони вдячно прийняли нас, незважаючи на те, що їм зруйнували будинки, життя. Люди тримаються і нарешті усвідомлюють, хто той “старший брат”. До мене підійшов один чоловік, коли ми роздавали допомогу, і сказав: “Знаєте, скільки ми були під окупацією? 9 місяців”. У нього на очах виступили сльози. Важко слухати, коли старша людина плаче. Він каже, що найважче пережити – це постійне моральне приниження. Це був індикатор того, що я недаремно туди поїхав, адже людям треба було виговоритися, поділитися.

Як з’явилася ідея створити молодіжний аматорський театр, який нещодавно виступив з виставою “Мина Мазайло”?

Церква – це місце, де утворюється спільнота з різних людей, які мають дуже сильні харизми. Ми маємо традицію робити театралізовані вертепи, проповідуючи народження Ісуса Христа. В Україні раніше це було популярно, але радянська влада викорінювала цю традицію, бо московському патріархату це не притаманно. За всі роки, що я у Фастові, жодного року не було, щоб ми щось на Різдво не робили. У 2019 році поставили вже велику виставу “Черевички для Оксани” з дорослими, і мали нагоду показати нас, як громаду і поділитися тим, чим ми живемо. Я згадую, як Тимофій Рудяк, Герой, що загинув на початку повномасштабного вторгнення, казав мені : “Отче, після того, що я пережив в Донецькому аеропорту, це все є для мене як небо і земля”.

Після цьогорічного вертепу ми зібрали тих молодих людей, цінності яких збігаються з нашими. Кажуть, зараз молодь інша. Молодь завжди інша, але цінності одні й ті самі. Я був дуже радий, що всі зібралися. Я схиляю голову перед Іриною Михайлівною та всіма, хто долучився до того, аби втілити цей задум в реальність. Я щасливий, що ми можемо об’єднувати навколо себе молодих, ініціативних людей та робити такі хороші справи, ще й допомагати нашим ЗСУ.

Цю виставу хотілося б показати ширшому загалу, але, на жаль, війна не дозволяє. Вистава змінює погляд людини на те, що відбувається зараз. Нам стільки років казали “какая разніца”, що сьогодні дуже важко. Зараз час, коли треба переступати через моральний бар’єр, відмовитися від “какая разніца” і показати любов до України. Наша любов до України – це не просто ходити у вишиванці, а й говорити своєю мовою, пізнавати свою історію, практикувати свої звичаї та традиції, втілювати в життя свою культуру. Українська культура – це багатюща скарбниця, з якої потрібно черпати й черпати. Колись нам її закрили, а сьогодні ми відкрили її знову та доносимо до людей.

З якими труднощами громада стикалася протягом цього шляху?

Війна стала серйозним викликом, що паралізувала нас. Якщо ти хочеш зробити добре, то завжди буде декілька людей, які казатимуть, що ти робиш щось зле. Раніше був брак коштів та неактивні люди. Наразі мені набагато простіше кинути меседж, і відразу є люди поруч, які допомагають.

Політика держави щодо церкви не є відкритою. У нас нема конкордату держави і церкви, але влада підтримує одну церкву, і тоді стає державною певна церква, і це стає проблемою. Також похорони хлопців є величезною раною. Це великий виклик для мене. Але якщо є якісь труднощі, то Господь посилає мені посмішку або плече когось, і тоді я усвідомлюю, що не сам та йду в правильному напрямку.

Чи підтримує громада ваші ініціативи?

Так, завжди підтримує. Парафіяни розуміють, що свою віру треба практикувати справами. Віра без справ є мертвою. Людина часом вважає, що віра – це прийти поставити свічку або якщо вона хрещена в православній церкві, то має йти шукати тільки її. Церква – це не стіни, це – спільнота, це – люди. Я дуже вдячний своїм парафіянам та намагаюся їх завжди виховувати. Ми збираємося разом, спілкуємося, адже живемо спільними цінностями. Ми їздимо на різні паломництва та заходи. Нам подобається бути як одна велика родина. Я думаю, що кожен знайшов тут своє місце.

Яким проєктом ви пишаєтеся найбільше?

Сім’я – найуспішніший мій проєкт, це моя інвестиція в майбутнє. Щодо громади, то я вважаю, всі наші проєкти промовисті і наповнені. Але один із найбільш яскравих, це “Коржик”. Я сподіваюся, що наша ідея буде поширюватися, суспільство помічатиме людей з інклюзією та даватиме їм розвивати свій потенціал.

Які ваші подальші плани?

“Майстерня вареників” – проєкт, який я виношував дуже давно, бо бачив, що батьки вимушено переселених дітей, які відвідують “Долоні”, не працевлаштовані. Півроку він буде закритим, бо вареники готуватимуться для ЗСУ. Це буде невелике виробництво, де люди робитимуть вареники, слухатимуть українську музику, співатимуть українських пісень та перебуватимуть в стилі етно. У такий спосіб можна подбати про батьків, дітей та ЗСУ, що і було моїм завданням. Я зміг так сформувати свою діяльність, аби допомогти тим, кого найбільше торкнулася війна. Війна – вона як сито: пересіяла всіх нас на нашу людяність. Відкрилися всі завіси. Плануємо також зареєструвати благодійний фонд “Карітас Фастів”, щоб мати свою адміністративну одиницю.

Чим ваша релігійна громада особлива?

Кожна громада особлива. Кожна знайшла свій сегмент служіння та нішу в цей непростий час. Всі мають різне фінансування та можливості. Моїм завданням є збудувати храм, бо це приміщення, наша церква, мале та старе, тому я докладаю до цього всіх зусиль. Але наразі маю збудувати спільноту. Якщо буде хороша спільнота, то з нею можна й собори будувати!

Як фастівчани можуть долучитися до греко-католицької громади?

У будь-який спосіб. Людина може прийти помолитися, запитати, що потрібно, стати волонтером. Фастівчани долучаються та стараються бути вдячні нам за працю. Заохочую слідкувати за нашою діяльністю, допомагати та підтримувати, якщо є можливість.

Ліза Кайдаш

Джерело: ФастівNews.City

Фото: ФастівNews.City