Відповідь Церкви на виклики внутрішньої міграції на прикладі Карітасу

Відповідь Церкви на виклики внутрішньої міграції на прикладі Карітасу

(Тези для виступу на Соборі Київської Архиєпархії 8.02.2020)

 

Міграція надзвичайно складне суспільне явище, яке включає багато різних елементів та стосується усіх сфер суспільного життя. З усього обсягу я би хотів сфокусувати увагу на трьох ключових точка щодо міграційних викликів для християн та нашої Церкви в цілому.

Перша точка стосується глобального виміру міграції, яка існувала завжди. Надто часто можна чути про міграцію з осудом, як певне абсолютно негативне явище. У тому числі і серед християн та в церковних колах. Це в корені неправильний підхід бо одразу формує обмежене однобоке сприйняття явища.

Вчені фіксували ознаки міграції людей вже 100 тис. років тому. Всі знають зі шкільних підручників історії про велике переселення народів, яке за деякими оцінками вже починалося з ІІ ст до Різдва Христового та тривали до IV-VI ст після Різдва. Воно безпосередньо стосувалося території України, через яку проходили основні маршрути.

У XVIII ст українці масово переселялися на Кубань та за Дунай після зруйнування Січі. У кінці XIX стартувала перша хвиля трудової міграції за океани. У після обох Світових воєн український народ пережив ще дві масштабні міграції, здебільшого через політичні переслідування.

Попри обмеження мобільності у часи Радянського Союзу українці сформували величезні національні анклави у Сибіру, Казахстані тощо. Ми пережили і вимушену внутрішню міграцію після техногенної катастрофи тут поруч, на ЧАЕС. Тоді були відселенні понад 100 тис. осіб!

А після здобуття незалежності України відбулися ще масштабніші міграційні процеси: репатріація кримських татар назад до Криму та нова хвиля зовнішньої трудової міграції, яка охопила 5-7 млн осіб.

Міграційні процеси є невід’ємною частиною буття людства загалом, та українського народу, зокрема. Завжди існує значна частина суспільства, яка готова переїжджати. Зазвичай виділяють три основні групи причин міграції: економічні, політичні чи безпекові фактори.

Військові дії у східній частині України спричинили всі три групи факторів, спонукаючи багатьох до переїзду. Звичайно перша хвиля виїхала через безпекові причини. Це дуже страшно, коли вибухають снаряди і чути інтенсивну перестрілку. Багатьом довелося втікати від політичних переслідувань на тимчасово окупованих територіях. Та найбільша група все ж виїхали з економічних міркувань. Особливо коли мова йде про активну молодь.

Протягом понад п’ять років мільйони людей постійно відчувають на собі складні гуманітарні наслідки воєнних дій на сході України. За оцінками OCHA, 5,2 мільйона людей продовжують нести основний тягар збройного конфлікту на сході України. 3,5 мільйона людей потребують гуманітарної допомоги та захисту через значне мінне забруднення, посилення психологічних травм та згубні наслідки відсутності доступу до основних послуг. Незважаючи на численні угоди про припинення вогню, цивільні особи регулярно наражаються на ризики, пов’язані з активними бойовими діями, зокрема вздовж 427-кілометрової «лінії розмежування», що розділяє постраждалу територію і еквівалентно довжині французько-німецького кордону.

За даними Міністерства соціальної політики України, станом на кінець 2019 р. структурними підрозділами з питань соціального захисту населення взято на облік понад 1,5 млн. переселенців, які звернулися з питань виплати належної їм пенсії або соціальної допомоги за новим місцем проживання. Водночас частина переселенців не зареєстровані в органах соціального захисту.

ВПО концентруються переважно в містах, особливо великих, та їх приміських зонах. Так, серед ВПО, які зареєстровані у Харківській області, майже 2/3 зосереджені в м. Харкові. У м. Миколаєві, Львові та Одесі сконцентровано від 2/3 до 3/4 від загальної кількості ВПО у відповідних областях, у м. Запоріжжі цей показник нижчий (трохи менше 1/2) за рахунок підвищеної концентрації переселенців у східних районах області, прилеглих до Донеччини (зокрема понад 1/6 ВПО Запорізької області зареєстровані у м. Бердянську). У Дніпропетровській області майже 3/4 усіх ВПО припадає на 5 найбільших міст (які належать до розряду великих), у т.ч. майже 1/2 – на обласний центр м. Дніпро. На Київщині понад 3/4 переселенців зосереджені у п’яти районах, які межують з територією м. Києва, та відповідних містах обласного значення. Наразі важко оцінити дійсну кількість ВПО. Як свідчать результати фокус-групових дискусій з ВПО та ключовими інформантами, здійснені в рамках моніторингу ВПО, особи, які не потребують допомоги з боку держави, зазвичай не реєструються в органах соціального захисту. Орієнтовно кількість ВПО може бути оцінена у 2,5 – 4,5 % від загальної чисельності населення країни, тобто контингент ВПО чисельно порівняний з контингентом зовнішніх трудових мігрантів.

Згідно з даними моніторингу ВПО, контингент переселенців в цілому стабілізувався. Опитані ВПО зазвичай проживають на новому місці протягом тривалого часу: 79 % опитаних у червні 2017 р. ВПО мешкають у нинішньому місці протягом більш ніж 18 місяців (зокрема 66 % – протягом більш ніж 24 місяців). Нові переміщення є невеликими за масштабами, переважно вони пов’язані з процесом пошуку прийнятного житла. Зазвичай, знайшовши житло, у якому ВПО проживають місяць і більше, вони припиняють подальші міграції. Водночас, як свідчать результати моніторингу ВПО, серед частини переселенців посилюється розчарування у можливостях закріплення на новому місці проживання та здатності держави і суспільства щодо їх підтримки і вони повертаються на непідконтрольну територію. Домінуючою причиною повернення до місця проживання до переселення є наявність власності, передусім житла, і відсутність необхідності платити орендну плату за проживання.

 

Друга точка стосується церковного виміру, який тісно переплетений з персональним виміром практикуючого християнина. Адже кожен з нас покликаний жити тим чого вчить Церква і свідчити своїм життя про це навчання. «Подорожнього прийняти» – одне із милосердних діл для тіла вчить Катехизм, адже Христос казав: «Чужинцем я був і ви мене прийняли» (Мт.25:35).

Велика кількість вимушено переміщених осіб переїжджаючи до іншого населеного пункту, змушені міняти своє життя. Та не лише вони міняються, вони теж приносять певні зміни до населених пунктів, до яких вони приїхали. Питання наскільки місцеве населення готове приймати ці зміни. На жаль від християн можна надто часто чути слова неприйняття переселенців. Ми мусимо переосмисити цей виклик і знайти відповідь як в сучасній Україні ми приймаєм інших і що це для нас означає.

Загалом у світі можна виділити три концепції прийняття чужинців. По-перше, так звана концепція мультикультуралізму, коли кожен приносить свою культуру як частинку мозаїки з якої складається культура суспільства. Ця концепція, домінувала в Європі та піддається жорсткій критиці право-радикальними політичними силами які здобувають все більшу популярність у країнах ЄС. По-друге, концепція «плавильного котла», підвиди якого поширені в Північній Америці. Спрощено його суть полягає у тому, що кожен новий член суспільства приносить свою культуру та цінності до загально «котла» де, переплавляється і набуває нових форм у загальній культурі. Найяскравіша ілюстрація – поширення італійської піци у США, яку багато американців вже вважають своєю національною стравою. По-третє, концепції, що ведуть до асиміляції та розчиненні новоприбулих у суспільстві.

Питання, який шлях ми обираємо як Церква і що саме ми як її вірні практикуємо у щоденному житті.

Внаслідок появи в сучасних територіальних громадах значної кількості родин ВПО, за останні роки ускладнилася Етно-соціальна  структура приймаючих громад. Як показують фокус-групи проведені у рамках внутрішньої еволюції Карітасом діяльності Центрів підтримки сім’ї (ЦПС), це опосередковано активізує ризики інтерференцій різного роду конфліктних ситуацій на різних рівнях, в т.ч. груповому. Зокрема, соціальні напруження  (частіше – латентні) час від часу виникають в громадах, які в результаті інклюзії переселенців перетворилися на полірелігійні середовища, хоча до цього тривалий час були практично моноконфесійними (насамперед це стосується тих міст українського Заходу, де є багато переселенців з Криму – кримських татар, які є мусульманами). Побоювання щодо втрати ідентичності виникають як в приймаючою сторони, так і в новосельців. Ці та деякі інші існуючі суперечності набувають специфічного забарвлення, вияскравлюючи виражені vs латентні конфлікти між вимушеними переселенцями та приймаючою їх громадою, протиставляючи їх одне одному.  Це негативно позначається на соціальному мікрокліматі в громаді, актуалізує соціальне напруження, провокує ескалації різного роду конфліктів. При цьому у фокусі опиняються як самі родини етнічних українців та росіян зі сходу України та кримських татар, так і середовища соціальної їх підтримки та інтеграції. З цього огляду актуальними були й залишаються активності громадських організацій, націлені на донесення цінностей миру, співпраці, прийняття, а також родинних цінностей, в т.ч. через формування соціальних платформ, аналогічних (подібних) до ЦПС.

Позаяк фокус-групи фіксують невдоволення людей існуючим на даний час рівнем надання соціальної допомоги ВПО державними службами, пріоритетним напрямом діяльності неурядових структур в цьому аспекті, як на даний момент, так і в ближчій перспективі, бачиться подальша активізація роботи щодо проведення спільних з партнерами Карітасу по «третьому сектору» та державними структурами  акцій, скерованих на зміну негативних соціальних стереотипів щодо ВПО та трансляцій цінностей родини.

Переважна більшість опитаних переселенців (66,5 %) пов’язують своє майбутнє життя з місцями, в яких вони перебували на момент дослідження. Близько третини респондентів (32,8 %) планують повернутися додому. Про наміри переїхати в іншу частину України або за кордон у західному напрямку повідомили нечисленні респонденти (менше одного відсотку). Загальні наміри ВПО щодо повернення до населеного пункту, де вони проживали до переселення, співпадають з інформацією, отриманою в ході моніторингу ВПО. В трьох останніх раундах моніторингу (що проходили у вересні 2016 р., березні 2017 р. та червні 2017 р.) відповідно 33,0 %, 39,0 % та 44,0 % переселенців повідомили про бажання повернутися додому, однак лише після завершення збройного конфлікту.

Опитані переселенці з Донецької області виявили бажання повернутися додому частіше ніж респонденти з Луганщини (36,0 % та 28,8 % відповідно). Кількість ВПО з Криму, охоплених дослідженням, є недостатньою для здійснення статистично значущих порівнянь. Плани респондентів на майбутнє залежать також від місця, де вони отримували допомогу від Карітасу, і, відповідно, від місцевості нового проживання. Так, про наміри повернутися додому найчастіше заявляли особи, які отримували допомогу в Запоріжжі (48,3 %), найрідше ті, кого опитали у Харкові (9,5 %). Відповідний показник у Краматорську (34,7 %) та Одесі (35,2 %) майже не відрізнявся від загальної ситуації по всій вибірці. Така диференціація вірогідно пояснюється тим, що в містах-мільйонерах (Харкові та Одесі) можливості працевлаштування та соціальна захищеність вища, ніж в Запоріжжі та Краматорську, при цьому в останньому соціальне оточення для переселенців з зони АТО є найбільш близьким.

 

Третя точка стосується інституційного виміру, тобто як церковні інституції реагували на вимушену міграцію. Сотні парафій УГКЦ відгукнулися на потреби вимушених переселенців починаючи з 2014 року. Проводилися численні збірки грошей, продуктів харчування, пропонували своє житло. Здебільшого вони викали як локальні ініціативи, які неможливо усі задокументувати і координувати. Наймасштабнішою організованою відповіддю Церкви на виклики вимушеного переселення стала праця Карітасу України.

Від початку захоплення Криму та війни на Сході України стало зрозумілим, що Україну чекають масові внутрішні міграції. Уже в березні 2014 року Міграційна служба Карітасу України розгорнула підготовчу роботу для організованого прийняття переселенців. Деякі місцеві Карітаси, не чекаючи централізованої програми, розпочали надання допомоги вимушеним переселенцям, спираючись на власні ресурси. Зокрема, Карітас Дрогобич,  Карітас Сокаль, Карітас Івано-Франківськ. Це дало серйозний поштовх для інших центрів активно включатися у роботу. Уже в квітні 2014 перші десятки переселенців зустріли гостинний прийом та професійну допомогу.

Оскільки за даний напрямок відповідала Міграційна служба Карітасу, то моделлю роботи був обраний наш досвід допомоги жертвам транскордонної торгівлі людьми та реінтеграційної допомоги українським трудовим мігрантам при їхньому поверненні додому. Зрештою, на  той момент, це був єдиний релевантний досвід, який допоміг швидко та фахово включити мережу Карітасу у роботу. Уже в травні вона охоплювала шість місцевих центрів Карітас на Галичині та Волині та передбачала системну допомогу для кількох сотень осіб. На той час здавалося, що це надзвичайні масштаби та в скорому часі виявилося, що цього катастрофічно замало.

Довелося швидко адаптуватися до динамічної зміни ситуації та стрімкого зростання гуманітарної кризи. У червні було здійснено першу моніторингову поїздку до Харкова та Слов’янська і вже через місяць на третій день звільнення Краматорська та Слов’янська ми розпочали свою роботу у цих містах. У скорому часі вона переросла у масштабну допомогу для сотень тисяч осіб по всьому Сходу України, яка надається і досі. Карітас відкрив великі центри у Харкові, Краматорську, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпрі, Сєвєродонецьку. Малі осередки Карітас діють у Волновасі, Камінському, Кремінній, Кривому Розі, Слов’янську, Ізюмі, Лозовій, Боброве.

Ключовим для нас було опертя на існуючі церковні структури на Сході та постійне відстеження ситуації й готовність до відповідного адаптування програм. Дуже важливою у цьому була експертна підтримка міжнародних партнерів Карітас, яка дозволила самостійно розвивати допомогові програми. На перших етапах конкурували два взаємовиключні підходи до управління проектами: пряме управління міжнародними фахівцями чи самостійне управління працівниками Карітас України з експертною підтримкою. Другий підхід виявився більш стабільним та набув поширення. Адже ні масштаби, ні характер потреб у постраждалих від війни з плином часу не дуже мінявся і така діяльність  потребувала довгострокових рішень.

Карітас України спільно із Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України провели аналіз реєстраційних анкет бенефіціарів допомоги Карітасу за період 2014-2018 рр. Дослідження виявило, що найпоширенішими основними потребами, для вирішення яких переселенці зверталися до осередків «Карітас», були оплата житла (41,3 %) та оплата харчування (41,5 %). Це вказує на надзвичайно низький рівень життя ВПО, охоплених дослідженням, при якому наявних у них ресурсів не вистачає навіть на задоволення базових потреб у харчуванні. Кожен восьмий опитаний (12,6 %) потребував допомоги у лікуванні для себе або членів домогосподарства. Серед інших потреб респонденти часто вказували на відсутність зимових речей, засобів особистої гігієни, необхідність вирішення питань освіти, поновлення документів, потребу в психологічному супроводі.

Стан здоров’я опитаних ВПО та членів їх домогосподарств є серйозним викликом як для самих респондентів так і для національної системи охорони здоров’я. 42,7 % переселенців, охоплених дослідженням, вказали про наявність проблем зі здоров’ям у себе чи членів родини.

Попри збереження масштабів та характеру потреб постраждалих від війни, розміри міжнародної допомоги щороку зменшуються. План гуманітарного реагування (ПГР), що координується OCHA є щоразу недофінансований, попри постійне зменшення загального розміру його бюджету. У 2017, 2018 розмір недофінансування складав 36-38%. На 2019 ПГР був запланований на суму 164,4 мільйонів доларів США, а профінансовано лише на 60%.  Ще на 26,4 мільйонів доларів США було надано гуманітарної допомоги поза рамками ПРГ.

За даних обставин актуальність праці Карітасу різко зростає. Цільова група лишається та сама – соціально незахищені особи, які зазнали на собі впливу травмуючих подій, незалежно від віку, статі, національності, релігійних чи політичних переконань: переселенці з території Донецької та Луганської областей та Криму, а також жителі «сірої», буферної зони вздовж лінії розмежування з обох сторін.

Основні напрямки діяльності Карітасу України у подоланні наслідків гуманітарної кризи:

1. Задоволення базових потреб:

• дистрибуція продуктових наборів, гігієнічних засобів та медикаментів;
• підготовка до зими;
• ремонтні та відновлювальні роботи;
• багатофункціональні готівкові гранти;
• психосоціальний та інформаційний супровід.

2. Доступ до засобів існування та ринку праці:

• працевлаштування (програми професійного навчання, гранти на створення робочих місць);
• індивідуальні гранти на перепідготовку;
• бізнес гранти на створення або відновлення власної справи;
• відновлення джерел існування осіб, які проживають у сільській місцевості.

3. Інтеграція та миробудування:

• пошук порозуміння між представниками різних груп (форум-театри, живі бібліотеки, тематичні діалоги);
• поглиблення соціальних зв’язків (арт-майстерні, спільні акції, тематичні табори для дітей, підлітків та сімей);
• зміцнення місцевого потенціалу з трансформації конфліктів (тренінги зі стресостійкості, форуми, конференції та круглі столи).
• центри підтримки сім’ї (соціальна інтеграція родин ВПО і місцевого населення та підвищення рівня соціальної інтеграції шляхом створення спільної платформи для спілкування.

4. Комплексні програми:

• багатофункціональні соціальні центри з питань подолання кризи та самодопомоги для осіб та громад, які постраждали внаслідок конфлікту.

Фінансування програм здійснюється за кошти міжнародних донорів. Зокрема, системна робота впроваджена за підтримки Catholic Relief Service (CRS – член міжнародної конфедерації Caritas Internacionalis від США), Карітасу Німеччини, Австрії, Швейцарії, Польщі та Бельгії. Значні внески зробили Карітас Чехії, Італії, Іспанії, Данії, Південної Кореї, Японії, Ініціатива Папа для України та ін. Загалом на гуманітарні проекти Карітас залучив у 2014 – 1,5 мільйони євро, 2015 – 11,8 мільйона євро, 2016 – 8 мільйонів євро, 2017 – 7,6 мільйона євро, 2018 – 5,2 мільйона євро, 2019 – понад 2 мільйона євро. Загалом протягом цих років Карітас України надав допомогу для понад 620 тис. постраждалих від конфлікту осіб.

Григорій Селещук, Карітас України