Тринадцять років тому відбулася Архиєрейська хіротонія владики Йосифа Міляна, єпископа-помічника Київської архиєпархії
Єпископські свячення владики Йосифа Міляна, вперше у новітній історії нашої Церкви відбулися у Києві. Ця хіротонія стала своєрідним містком із подіями, які відбувалися у столиці нашої держави понад чотириста років тому. Адже саме Київський митрополит Михайло Рогоза ініціював та спільно із Синодом Єпископів Київської митрополії прийняв рішення про відновлення єдності Української Церкви з Римським Апостольським Престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етнокультурної самобутності.
Чин хіротонії владики Йосифа Міляна розпочався напередодні, 17 червня 2009 року, із архиєрейського найменування. Наступного дня у присутності Глави та Отця Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира, за участі Апостольського Нунція в Україні архиєпископа Івана Юрковича, 20 архиєреїв УГКЦ та РКЦ в Україні, відбулася сама хіротонія. Під час Божественної Літургії спільно молилися більше ста священиків та численні вірні, а серед них представники Православної Церкви, державної та місцевої влади.
Літургія, яку очолив високопреосвященний владика Іван Мартиняк, митрополит Перемисько-Варшавський, розпочалася о 9.00 год. Спочатку владика-номінант Йосиф Мілян, згідно із обрядом Київської Церкви, засвідчив свою віру у Пресвяту Трійцю, втілення Ісуса Христа та інші правди християнської віри. Згодом, після Малого входу, розпочалася сама хіротонія. Головним святителем був владика Іван Мартиняк, а співсвятителями — світлої пам’яті владика Юліян Вороновський, єпарх Самбірсько-Дрогобицький, та владика Петро Стасюк, єпарх для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. У храмі залунало величаве «Аксіос» (з гр. «гідний», «достойний»).
У проповіді Блаженніший Любомир говорив про Божий Промисел у всіх моментах життя окремої людини та всієї Церкви. Патріарх зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква мала нелегкі історичні роки. Її багато хто хотів ліквідувати, але наперекір цим планам і сподіванням, наша Церква пережила ці складні роки, а при першій можливій нагоді повернулася до свого публічного життя. Це було ділом Божої благодаті, що давало певну силу, з якою співдіяли вірні Богові люди.
На завершення Літургії вітальне слово промовив Апостольський Нунцій архиєпископ Іван Юркович. Опісля, було зачитано вітальний лист Префекта Конгрегації для Східних Церков кардинала Леонардо Сандрі. Слова привітання новопоставленому архиєреєві висловили архиєпископ Мечислав Мокшицький, митрополит Львівський РКЦ в Україні, та православний владика Євстратій Зоря.
Відтак із словом подяки виступив новопоставлений Архиєрей. Владика Йосиф у своєму слові звернув увагу на біблійні слова «З нами Бог!», які він вибрав як мотто єпископського герба: «Пророк сказав ці слова, коли народ перебував у найтяжчій скруті. Сьогодні вслід за пророком хочу повторити: „З нами Бог!“. Якщо Господь — моє світло і моє спасіння, то кого мені боятися? Цими словами хочу вас всіх закликати до віри, щоби не боялися лихоліть, а довіряли Богу», — наголосив єпископ.
Владика Йосиф вказав також на свої майбутні основні завдання: допомагати Блаженнішому Любомирові в управлінні Київською архиєпархією, дбати про завершення будівництва Патріаршого центру УГКЦ у Києві та шукати шляхів для зближення між Церквами.
Учасниками спільної молитви були батьки, рідні та односельчани новопоставленого архиєрея: «Я дуже раділа, коли дізналася, що мій син хоче стати монахом. Він завжди був добрим і ввічливим юнаком, любив молитися та ходити до церкви. Тому сьогодні я дуже радію з того, що Господь Бог покликав його на єпископа. Молилася і тепер ще більше буду молитися за нього, щоб він добре виконував усі свої завдання», — сказала тоді мама владики Йосифа.
Опісля, сам єпископ, ділячись із журналістами своїми враженнями скаже: «Саме проголошення не викликало в мене ні задоволення, ані стану піднесення. Я прийняв це дуже спокійно. В моїй душі однак є тривога… Користаючи з досвіду Церкви, я приготував єпископський герб і на ньому помістив котву (якір — ред.) як символ надії, бо дуже сподіваюся на поміч Божу. Часто у важких життєвих хвилинах мені допомагала надія та віра в те, що Господь зі мною».
