«Там, в окопах, військові мислять глобальніше, аніж більшість тих, хто зневірився в країні», – Капелан 30 ОМБр о. Андрій Окрепкий
«Настрій у наших військових – патріотичний, можна навіть сказати, що досить позитивний. Вони мріють про закінчення війни, про мир, а думки про сім’ю, домівку зігрівають їх. Там, в окопах, вони мислять глобальніше, аніж більшість тих, хто зневірився і в країні, і в тому, що зараз діється. З цих хлопців, з того, як вони знаходять сили, як вони думають про майбутнє і вірять в добро, треба брати приклад. Чи потребують моєї допомоги? Навіть не знаю, як пояснити. Я нікому не нав’язую свою думку, свої погляди. Я не буду іти слідом і розповідати про Бога та про релігію. Хто бажає виговоритися – приходить сам, але є такі, з якими треба просто поспілкуватися, як з побратимом, вислухати, порадити», – про це розповідав капелан 30 ОМБр, та душ пастир греко-католицької громади Новоград-Волинська (Житомирщина) о. Андрій Окрепкий в інтерв’ю для місцевих ЗМІ.
Портал Novograd.City знайомить мешканців міста Новоград-Волинський, що на Житомирщині з цікавими людьми. Сьогоднішнім героєм видання є військовий капелан 30 ОМБр о. Андрій Окрепкий – священнослужитель Української Греко-Католицької Церкви.
Він зігріє теплим словом, зазирне в саму душу краще, ніж професійний психолог. Він не стане вам нав’язувати свої релігійні погляди, він точно знає, коли це потрібно, а коли краще бути простим, таким, як ми. Його думки – непрості, філософські. Це думки мудрої людини.
– Нам відомо, що ви немісцевий, розкажіть, будь ласка, що привело вас у Новоград-Волинський? Звідки ви родом?
– Я народився в місті Рогатин Івано-Франківської області. Так склалося життя, що дорога завела мене у ваше місто, тож ми з сім’єю оселилися тут. Я одружений вже 4 роки, дружину звуть Мирославою. Маємо маленьку донечку Софію, якій трохи більше двох років. У вашому місті є наша парафія Української Греко-Католицької Церкви. У певний момент виникла нагальна потреба допомагати солдатам. Спочатку моя праця була чисто на волонтерських засадах, я погодився, адже відчував, що можу допомогти. Потім з часом у бригаді ввели посаду штатного капелана, навіть дві – для представника Української Греко-Католицької Церкви та Української Православної церкви Київського патріархату. З солдатами в зоні АТО я проводжу повний місяць, на наступний – туди їде капелан Київського патріархату, а я ж займаюся з особовим складом, іноді з родинами солдатів, якщо в тому є потреба.
– Яким був ваш шлях до сану священика? Чому саме такий вибір? Вам довелося залишити рідну домівку, чи ви не шкодуєте?
– Ні, зовсім не шкодую, це виклик нашого часу, це нормально. Як на мене, ті, хто весь час знаходяться в одному середовищі, в одній справі, не мають змоги розвиватися, рости далі. Ми залишили наше місто, приїхали до вас – це новий досвід, нові відчуття. Це прекрасно, що ми можемо передати наш досвід, допомогти. Тим паче, якщо я потрібен тут і можу бути корисним, чому б ні?
Стати священиком. Ця думка в мені визрівала ще в школі. Ми з родиною часто ходили до церкви, мене це захоплювало. Ні, у нас нема такої традиції, як кажуть «з покоління в покоління», це було моє рішення. Хоча, можливо, вплинуло й те, що мій старший брат теж священик, тож він певним чином є прикладом для мене. Тому відразу після школи я пішов навчатися до семінарії. Якщо сказати про навчання, то воно, звичайно, було складним, але я старався вчитися з доброю душею. Навчання в семінарії поділене на три стадії: перших три роки ми вивчали філософію, наступні три – богослов’я, а останній рік усе разом. Потім я дізнався, що в Новограді я можу служити Церкві та допомагати солдатам, тому вирішив їхати. Я зі спокійною душею поїхав до тих парафіян, які того потребували. Узагалі я в Новограді з листопада 2016, а в бригаді з травня.
– Розкажіть трохи про наших військовиків, який у них настрій? Чи потребують вони вашої допомоги?
– Настрій у них – патріотичний, можна навіть сказати, що досить позитивний. Вони мріють про закінчення війни, про мир, а думки про сім’ю, домівку зігрівають їх. Там, в окопах, вони мислять глобальніше, аніж більшість тих, хто зневірився і в країні, і в тому, що зараз діється. З цих хлопців, з того, як вони знаходять сили, як вони думають про майбутнє і вірять в добро, треба брати приклад. Чи потребують моєї допомоги? Навіть не знаю, як пояснити. Я нікому не нав’язую свою думку, свої погляди. Я не буду іти слідом і розповідати про Бога та про релігію. Хто бажає виговоритися – приходить сам, але є такі, з якими треба просто поспілкуватися, як з побратимом, вислухати, порадити.
– Мабуть, здебільшого доводиться бути більше психологом, аніж священиком? Зараз просто такий час, напевно, мало хто наважиться підійти до священика, щоб просто поговорити?
– Я борюся з такими думками. Як на мене, це відлуння радянських часів, коли вважалося, що священик на щабель вищий від простих людей, тож і підійти до нього просто неможливо. Я такий самий, як і ви, і прагну донести це до людей.
Так, звичайно, я хочу, щоб солдати бачили в мені простолюдина. Більшість із тих хлопців – мої ровесники (Прим. автора – о. Андрію всього 29 років), тож саме так я можу їм допомогти як в духовному, так і в моральному плані. Досить часто видно по очах, що солдатові потрібна моя допомога. Іноді при розмові виявляється, що він десь глибоко в душі сховав те, що його турбує.
Військовослужбовець для мене – особлива людина, я думаю, з ними треба вміти розмовляти, вони ретельно обирають, кому можна відкритися. Дуже тяжко зазирнути в душу солдата, вони зовсім інші, не такі, як прості люди. Та якщо це вдасться, ти розумієш, що робиш добро за допомогою простого спілкування.
Так, коли потрібно, я буду і психологом, адже священик є наставником для своїх парафіян, він служить для них і має робити все для задоволення їхніх потреб. Зараз здебільшого потреба виникає в простому спілкуванні, в духовному проводі, що я і роблю. Досвід роботи з солдатами – безцінний, і якщо я можу їм допомогти – це дуже добре.
– Ви перебуваєте місяць у місті, місяць – на передовій, яке ваше життя тут і там? Чи часто ви взагалі буваєте на передовій? Чи у вас є місце постійної дислокації?
– Ні, я не можу сказати, що постійно знаходжуся на одному місці, як на мене, це не дасть жодного результату. Хлопці, що живуть в окопах, не мають змоги приїхати до мене, коли в тому є потреба. Тому я, можна сказати, «кочую» з місця на місце, перебуваючи деякий час на кожній позиції. Таким чином ми краще знайомимось і в звичному для них середовищі можемо поговорити. А коли я вдома, теж стараюся не сидіти на місці, не беру ніяких відпусток, спілкуюся з особовим складом, іноді з сім’ями солдатів, чи з родинами загиблих бійців.
Ось нещодавно до рідної домівки нарешті привезли бійця 30 ОМБр, який загинув ще 2014 року – Ярослав Антонюк. Мій обов’язок був прийти і попрощатися з ним на найвищому рівні, як того вимагає Церква.
– А у вільний час чим займаєтесь? Який ви вдома з сім’єю?
– Я стараюся вдома бути таким же добрим сім’янином, як всі. Хочу, щоб моя родина ставилася до мене як до люблячого батька та чоловіка, а не тільки як до служителя Церкви.
На мою думку, бути священиком – дуже серйозно, на нас покладена велика відповідальність. Люди, які до нас приходять, хочуть почути відповідь, і ця відповідь не може бути хибною. Адже кому тоді вірити, якщо навіть в церкві ми не можемо знайти правильну відповідь на питання. Тому я багато читаю і намагаюся почерпнути знання чи то з книг, чи то з соціальних мереж.
Люблю Пауло Коельйо, художню літературу. Головне, як на мене, іти в ногу з часом, звичайно, в міру. Я не ставлю перед собою меж, я просто ретельно сортую отриману інформацію і роблю висновки. Вона може бути прийнятною, правильною для мого світогляду або певною мірою негативною, але я просто не беру таку до уваги. Я мушу знати все, маю орієнтуватися в будь якій сфері життя, але головне водночас, що я точно знаю, що добре, що погано.
У мене залишилися якісь вподобання і зі студентських років. Наприклад, в музиці слухаю теж саме, що й колись. Щодо фільмів, то люблю мелодрами й комедії, і з кожної кінострічки намагаюся щось для себе виокремити. Так само і з музики, і з книг. Вважаю, що людина має розвиватися в різних напрямах, незалежно від статусу і погляду на життя. Також я полюбляю малювати, писати вірші, але це все так, для себе, для відпочинку.
– Насамкінець хотілось б отримати відповідь на питання, яке, мабуть, хвилює кожного. Усім відомо, яка зараз ситуація між Церквами Київського та Московського патріархатів. Яка ваша позиція чи ставлення щодо цього?
– Це, звичайно, дуже болюча тема. Я не можу зараз відповідати за когось, судити чи оцінювати їх дії. Можу висловити тільки свою думку. Для мене ми всі – християни, і якщо в тому є потреба, маємо допомагати усім. Кожна людина сама обирає, до якої Церкви ходити. І ми не маємо права впливати на цей вибір. Я знаю все, що я повинен робити як священик, і виконую це в будь-якому випадку, адже це моє покликання.
Жива парафія створена для людей, для того, щоб люди єдналися. Якщо є Церква, що створює якусь ворожнечу – це неправильно, так немає бути. Це створює певний дискомфорт, можливо, навіть зневіру.
Я не можу відповідати на це питання в широкому сенсі, я простий священик, а це рішення суспільства. Головне, що повинні знати всі, це те, що Церква відкрита для кожного. Зі свого боку я роблю все, щоб вислухати кожного та допомогти.
– Ми з вами говорили абсолютно нарівні. Хочеться навіть поставити вас у приклад, як людину, яка знається багато на чому. У вас є відповідь на будь-яке питання. Ви змушуєте замислитись про важливі речі. Поряд з вами не відчуваєш жодного дискомфорту чи якоїсь певної незручності. Бажаємо, щоб ваша праця завжди була віддячена, щоб ви завжди мали натхнення для подальшого служіння.
Прес-служба Київської архиєпархії
Джерело та матеріали: Новоград