Сучасна українська міграція: знак часу, виклик і шанс для утвердження ідентичності Помісної Української Греко-Католицької Церкви

Сучасна українська міграція:

знак часу, виклик і шанс для утвердження ідентичності

Помісної Української Греко-Католицької Церкви

Частина І

 

Блаженніший Патріарше,

Високопроесвященні і Преосвященні Владики,

Всесвітліші Отці,

Дорогі у Христі!

 

(Вступ:

загальна характеристика міграційного руху

і представлення позиції Церкви щодо нього)

 

міграційний рух належить до тих феноменів, який супроводжував людство  від самих початків його існування. Коли ж мова йде про особливість його прояву в сьогоденні, то безумовно однією з його характерних рис стала масовість. За умов глобалізації, коли світ перетворився на мале село і, відповідно, комунікація поміж людьми стала більш простішою та доступнішою, міграційний процес набрав рис немовби звичайного явища. Передбачити його подальший розвиток є надто тяжко, або, часами, взагалі неможливо, оскільки існують різні причини міграційного руху. Однак, щоби явище міграційного руху не вийшло з-під контролю, багато державних та наукових інституцій різних країн, а передовсім Католицька Церква, обрали наступну стратегію в цьому питанні:

• постійний моніторинг;
• супровід мігрантства через духовний провід та соціальне служіння.

 

1. Чому УГКЦ потрібно зайнятися цією проблематикою?

 

1.1. Аргумент № 1: статистичний

 

Феномен мігрантства, особливо останніми роками, став досить «рідним» і близьким і нашому суспільству. Серед світових країн, які мають велике число своїх емігрантів у світі, Україна впевнено ввійшла в ряди перших. Погляньмо лише на статистичні дані. Згідно дослідження проведеного протягом 2008-2009 років групою науковців за сприяння Карітас «Україна» за роки незалежності у пошуках «кращого життя» за межами країни виїхало біля 5 мільйонів українців. Інші дослідження у своїх показниках сягають аж до 7 мільйонів людей. Серед останніх відомостей дані Державного Інституту Статистики. Згідно оприлюдненої ним інформації, протягом останніх трьох років з України виїхало близько 1,5 мільйона людей. З цього числа, понад 60% складають вихідці з західних областей України. Коли взяти під увагу, що греко-католики у Західних областях України (особливо Івано-Франківській, Тернопільській та Львівській) становлять більшість, а усіх українських греко-католиків у світі є понад 5 мільйонів, то можемо не без підстав припускати, що 1/3 усіх вірних УГКЦ знаходиться в еміграції.

Знову ж таки, коли взяти під увагу усіх українських емігрантів, починаючи від першої хвилі, які проживають під дану пору поза межами України, а також враховувати сюди їхніх нащадків, то загальна кількість світового закордонного українства, за даними деяких наукових центрів, сягає близько 20 мільйонів. Це тільки загальні статистичні показники, проте вони вже є солідними аргументами в тому, щоб переконатися, що українське суспільство досить інтенсивно влилося в світовий міграційний процес і там шукає свого місця.

 

1.2. Аргумент № 2: духовно-соціальний

 

Однак, сама статистика не промовить так глибоко, коли не усвідомити, що за цими цифрами криються живі люди, які, так само як і всі мають душу і тілу, займають певний статус у суспільстві, та, врешті-решт, є дітьми Христової Церкви, які потребують поживи для тіла і духа. У розповідях Євангелистів знаходимо прекрасний опис розмноження хлібів. Христос, повчивши народ, звертається опісля до своїх учнів зі словами: «Дайте ви їм їсти» (Мт). Сьогодні цей Христовий заклик є звернений до Церкви, щоб вона, яка збудована на апостолах, шукала способів відповісти на сучасні виклики, особливо у сфері міграційних процесів, щоб у них не забракло місця для Бога. У цьому духовно-соціальному служінні перед Церквою стоїть, як на даний час, непросте завдання. З однією бо сторони вона повинна допомогти своєму народові боротися з усіма проявами соціальної несправедливості, які зумовили масовий виїзд людей, а з іншої – пригадати тим, же що шукають куска хліба Христовий заклик «Шукайте перше Царства Божого і його справедливості…. І все те Вам додасться» (Лк).

 

1.3. Аргумент № 3: еклезіальний

 

Сьогоднішній міграційний рух ставить перед нашою Церквою виклик еклезіального характеру. Не можна не погодитися з тим, що доцьогочасне наше душпастирство базувалося, якщо так можна висловитися, на принципі існування канонічною території, тобто предметом зацікавлення душпастиря були люди, які проживали на чітко окресленій території. У практиці ж усе душпастирство зосереджувалося на людях, які приходили до храму. Сьогодення реалії спонукують щораз більше нас усіх будувати живу Церкву, тобто таку, основою якої є люди, які є розсіяні по цілому світі, але які ідентифікують себе як спадкоємці київського християнства. Це є позитивний виклик для УГКЦ, оскільки таким чином український міграційний рух дозволяє і спонукує нас проявити себе справді не тільки як Церкву свого права (sui iuris), але як Східну Католицьку Церкву, яка впевнено крокує в напрямку інституції патріаршества.

 

Надіюся, що вищевикладених аргументів (а їх є набагато більше) вистачає для того, щоб зрозуміти, що присвячення цьогорічного Синоду міграційній проблематиці є дуже своєчасним і актуальним! Водночас наше зібрання, усіх єпископів УГКЦ – України та зарубіжжя – потрібно сприймати насправді таким, від якого у великій мірі залежить майбутнє обличчя нашої Церкви. Очевидно, за такий короткий час ми не зможемо вирішити усіх проблем пов’язаних з проблематики українського міграційного руху. Проте, є цілком можливим, а навіть імперативним кроком з нашої сторони запустити певні механізми, які б дозволяли в реальному режимі вирішувати біжучі питання з міграційної сфери, які та ставить перед нашою Церквою.

 

2. УГКЦ і міграційне питання: історія досвіду

 

Преосвященні Владики,

 

переходячи до аналітичної частини моєї доповіді, дозвольте, що розпочну її з короткого історичного екскурсу, бо без нього не можна вповні зрозуміти усіх тих процесів, свідками яких ми сьогодні є.

 

• Загальна характеристика чотирьох хвиль української еміграції:

 часові межі та причини

 

Сучасна наукова література, заторкуючи тему історії української еміграції розрізняє чотири етапи, які популярно називає «хвилями».

 

• Перша хвиля

 

Початок першої хвилі еміграції українців припадає на 70-і роки XIX ст. Особливістю тогочасного міграційного руху українців було те, що охопив він майже усю сучасну територію України, яка на той час перебувала під владою Австро-Угорської та Російської імперій. Відповідно, ті люди, які проживали на західних теренах країни, що перебували під контролем Австро-Угорщини вибирали західні країни за місце свого міграційного притулку. Серед цих країн на перше місце виходили такі як Бразилія, Канада, США. Натомість ті, що знаходилися на східних емігрували на Схід, в азіатську частину материка, тобто в сторону Казахстану та Середньої Азії. Для сьогоднішній дослідників дуже важко визначити точну цифру тих, що виїхали в ті часи поза межі рідної землі, оскільки багато українців проходили через митниці як поляки, австрійці, угорці, росіяни або ж під більш специфічними назвами русинів, галичан, лемків тощо. Декотрі навіть вказували замість національності своє віросповідання». Однак, не підлягає сумніву, що статистика тих, що виїхали в часі першої міграційної хвилі вимірюється сотнями тисяч.

Перша міграційна хвиля була спричинена передовсім важким економічним становищем, через те слушно її називають економічною еміграцією. Тяжка соціально-економічна ситуація на тогочасних українських землях проявлялася передовсім в тому, селяни, хоча були звільнені (1848 рік) від обов’язку кріпосного права (на території Австро-Угорщини – від 1848 року, в  Російській імперії – від 1861 року), не мали достатньої кількості землі, щоби прогодувати свої багатодітні родини. Таким чином земельний голод, як рівно ж інші фактори такі як  «надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу в містах, контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. Турбота про майбутнє дітей підсвідомо підштовхувала до рішення про виїзд».

Приїхавши на нові місця поселення, українці намагалися поселятися разом. Таким чином, особливо на території Бразилії і частково Канади виникли так звані «українські гетта», тобто середовища закритого типу, де розмовною мовою і далі залишалася українська. Культурно-просвітницьке життя на нових територіях носило переважно локальний характер. Однією з основних труднощів в комунікації між різними спільнотами ставали великі відстані, які доводилося долати. Єдиним стабільним чинником який поєднував людей першої хвилі еміграції в одну національно-духовну спільноту була саме Церква.

 

• Друга хвиля

 

Період між двома світовими війнами – це час другої хвилі масової еміграції українців. Від першої вона відрізнялася тим, що її основ лежали не тільки економічні, але й політичні мотиви. Дослідники саме цієї міграційної хвилі вказують на наступні категорії осіб, які творили її основну структуру:

• Особи, які внаслідок Першої світової війни залишилися у європейських країнах. До них, в першу чергу належали колишні військовополонені з російської армії, а також колишні військовослужбовці, що під час війни перебували в деяких країнах Європи (Бельгії, Франції, Англії та Греції) в складі так званих російських експедиційних корпусів.
• Українська політична еміграція, яка включала в себе колишніх військовослужбовців УНР, ЗУНР та Кубанської Народної Республіки (КНР). До цього числа належали також урядовці УНР, ЗУНР та КНР (разом 5 тис.), працівники закордонних представництв — дипломатичних, політичних, економічних, санітарних тощо.
• Українці, що воювали в складі білих армій Денікіна і Врангеля. Здебільшого вони були насильно мобілізовані на Кубані й у південній частині Наддніпрянщини.
• Заробітчани, що були вихідцями з західних земель України.

Політична складова другої хвилі українського міграційного руху стала певним фундаментом, на якому будувалася українська свідомість на чужині. Проявом цієї свідомості стала поява багатьох громадських та культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування кількох українських вищих навчальних закладів та науково-дослідних інституцій. Окрім США, Канади та Бразилії, головними центрами другої хвилі української еміграції стали  Польща, Чехословаччина, Німеччина та Франція.

 

• Третя хвиля

 

Третю міграційну хвилю спровокувала Друга світова війна, а точніше події, які розвивалися після її закінчення. Внаслідок тих подій поза межами України опинилося близько 2 мільйонів українців, хоча статистика в даному випадку залишається тільки відносною. Основу третьої хвилі української еміграції складали:

• Великі контингенти українських юнаків і дівчат були вивезені до рейху як дармова робоча сила.
• Українці, які становили значну частку радянських військовополонених, що утримувалися в Німеччині в концтаборах. Усі вони прекрасно усвідомлювали, що повернення їх на батьківщину означало початок нових репресій, тому, що кожний військовополонений трактувався як зрадник Батьківщини.
• Бійці Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано, а також ті українці, які були членами німецьких військових формувань та колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації.

 

• Четверта хвиля

 

Четверта міграційна хвиля українців є явищем, яке можемо спостерігати на власні очі. Адекватно і однозначно оцінити її є досить важко, оскільки вона ще не завершилася, а навіть навпаки, проявляє щораз більшу тенденцію до зростання. У порівнянні з усіма попередніми хвилями, вона є дуже подібною до першою, оскільки основною причиною виїзду багатьох наших співсестер та співбратів стала тяжка економічна ситуація в країні, за якої утримання родини та виховання дітей стали справами дуже тяжкими, або вкрай неможливими. Без сумніву четверта міграційна хвиля є економічною. Саму ж сучасну українську еміграцію провідні світові аналітики чітко окреслюють як трудову, тобто таку, у якій на перший план серед пріоритетних цілей виходить пошук праці.

Коли мова йде про часові рамки четвертої хвилі української еміграції, то вона розпочинається з відновленням Україною незалежності у 1991 році. Протягом самого періоду незалежності український еміграційний процес рухався у двох напрямках – європейському та східно-азіатському. Роками, у яких еміграційна активність сягала свого кульмінаційного піку стали 1996 та 2000. У 2004 році, після подій пов’язаних з Помаранчевою революцією міграційний потік дещо зупинився, навіть подавав оптимістичні знаки на суттєве зменшення. Проте згодом ситуація повернуся до попереднього стану. На дану пору соціологи стверджують, що міграційний потік українців, особливо в європейському напрямку надалі існує. Можливо з меншою динамікою, але стабільно. Оскільки саме четверта хвиля української еміграції стане основним предметом моєї доповіді, зупинюся тільки на цих загальних спостереженнях.

 

• Позиція УГКЦ супроти українських міграційних процесів:

 історичний нарис та загальна стратегія

 

Навіть поверхневий аналіз усіх чотирьох міграційний хвиль українства виразно демонструє, що на усіх етапах їх розвитку церковна єрархія намагалася досить швидко та вчасно реагувати на усі процеси, які заходили у суспільстві. При цьому, уся її діяльність містила в собі дві досить тісно пов’язані між собою складові:

• душпастирсько-структурну: проявлялася у душпастирському супроводі мігрантів в країнах їхнього поселення на перших порах їхнього становлення та пізніші намагання творення відповідних церковно-єрархічних структур;
• соціально-культурну: виражалася у допомозі емігрантам об’єднатися для осягнення більш сприятливіших соціальних очікувань. Культурно-освітницькі осередки ж ставали центрами такого об’єднання.

Незважаючи на різні перешкоди зі сторони Римо-Католицьких Єрархів, Митрополит Сембратович, а також інші провідники УГКЦ намагалися вчасно реагувати на тогочасні міграційні процеси, а тому відразу старалися висилати священиків, щоб забезпечити людям відповідну пасторально-духовну опіку. Таким чином на нові терени, де знайшли притулок українські емігранти почали приїжджати перші греко-католицькі священики: до США у 1884 році, до Бразилії у червні 1896 року (священик Михалевич), до Канади 1 вересня 1891 року (священики Василь Єлиняк та Іван Пилипів), Діяльність священиків не обмежувалася тільки літургійними відправами. Вони були досить активними на соціальній ниві. Саме з ініціативи священнослужителів в багатьох місцях поставали школи, національні гуртки, а навіть театральні колективи. Таким чином вони намагалися з’єднати і так розсіяне українство з однієї сторони, а з іншої промувати українську Церкву та культуру у суспільстві, яке надало для них захисток. Активна праця оцих перших місіонерів, а також їх наступників спонукала відповідні церковні власті творити окремі структури для українців греко-католиків. Завдяки цьому згодом виникли відповідні окремі структури.

Що стосується забезпечення духовно-пасторальних потреб третьої хвилі української міграції, то воно стояло набагато краще у порівнянні з першою хвилею. По-перше – існував вже певний напрацьований грунт, який у великій мірі був закладений пасторальними візитами митрополита Андрея Шептицького, а також діяльністю Архиєпископа для українських скитальців Івана Бучка. По-друге – разом з емігрантами та політичними біженцями у Європі опинилося велике число духовенства, яке після ліквідації УГКЦ Львівським Псевдо-Собором 1946 року шукало притулку на Заході.

Український міграційний фактор мусів бути досить замітним, оскільки про нього згадує навіть папа Пій XII у своїй Апостольській Конституції Exsul Familia Nazarethana від 1 серпня 1952 року. Завдяки чисельній присутності українських емігрантів у Європі завдяки старанням української єрархії Апостольська Столиці 17 квітня 1959 року утворила Апостольський Екзархат для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині, у 1961 році – Екзархат для українців греко-католиків у Франції і 8 березня 1967 року – Екзархат для українців греко-католиків у Великій Британії. Коли мова йде про діяльність УГКЦ для українських емігрантів, які стали учасниками другої хвилі міграції, то вона просувалася одночасно двома напрямками: духовно-пасторальним та соціально-культурним.

Третя хвиля, набагато більше ніж попередні зустрілася з проблемою швидкої асиміляції. Тільки повернення з заслання Патріарха Йосифа Сліпого зупинило на певний час цей процес, оскільки бути українцем означало мати за собою певну гідність. Усі його старання на користь українських емігрантів йшли в напрямку об’єднання тогочасного українства та привернення його до активного і свідомого церковно-національного життя.

 

3. Сучасний стан української міграції: еклезіально-соціальний аспект

 

Коли говоримо про сучасну українську міграцію, маємо на думці передовсім ту, яку називаємо четвертою хвилею. Як про це вже згадувалося вище, розпочалася вона з часом здобуття Україною незалежності і продовжується до сих пір. Потрібно підкреслити, що сучасна українська міграція є надто складним явищем, яке не можна чітко охарактеризувати. Підтвердженням цього може бути той факт, що до цього часу в науковій літературі не існує досить детального і ґрунтовного аналізу різних її аспектів. Провідні експерти обмежуються накресленням загальних тенденцій, які спостерігаються або аналізом якоїсь однієї країни, де існує більше скупчення українських трудових мігрантів.

У нашій синодальній праці, для того, щоби зрозуміти основні позитивні та проблемні пункти сучасної української міграції, потрібно зупинитися на її церковно-соціальному вимірі. Зрештою, саме він є для Церкви основним, оскільки в цій сфері, якщо так можна виразитися, вона є «правосильним господарем». Для більш зрозумілого висвітлення поставленої проблематики, пропоную піти за схемою, що слідує.

 

• Статистика

 

Хоча статистика знаходиться у сфері наук, що люблять точність, сказати чітко, скільки українців виїхало за кордон протягом років незалежності є дуже важко. Цих даних не має у своєму розпорядженні навіть Державний Комітет Статистики. Усі цифри, які наводяться мають відносний характер. Певним є одне, що число сучасних українських мігрантів вимірюється мільйонами.

З огляду так складну статистичну ситуацію, сучасні вітчизняні та закордонні наукові дослідження, вивчаючи феномен сучасної української міграції, спираються не тільки на офіційні статистичні дані, але також на експерті оцінки та прогнози. Працівник Інституту народознавства НАН України Ігор Марков, який рівно ж очолював проект «Карітас» України по комплексному вивченню української трудової міграції зауважує, що за різними офіційними і неофіційними даними загальна кількість сучасних українських трудових мігрантів становить від 2 до 7 мільйонів.

А ось які дані по окремих країнах презентує вищеназваний проект:

• Польща:

понад 450 000 тисяч (найбільше % у віці від 19 до 40 років)

• Чехія: понад 200 000 тисяч

(найбільше % у віці від 25 до 45 років)

• Греція: 60-80 000 тисяч

(найбільше % у віці від 41 до 50 років)

• Італія: понад 600 000 тисяч

(найбільше % у віці від 41 до 60 років)

• Португалія: 75 000 тисяч

(найбільше % у віці від 40 до 45 років)

• Іспанія: понад 200 000 тисяч

(найбільше % у віці від 20 до 39 років)

• Ірландія: понад 10 000 тисяч

(найбільше % у віці від 19 до 40 років)

• Росія: понад 2 000 000 мільйони

(найбільше % у віці від 41 до 60 років)

Звертаю увагу присутніх, що ці дані є експертними, тобто такими, які намагаються включити в себе усіх легальних і нелегальних українських мігрантів. Думаю, вони є достатніми для того, щоб в загальному уявити картину сучасного українського мігранства.

 

• Географія та динаміка поширення

 

Сучасна українська міграція у своїй більшості зосереджена на європейському континенті. Якщо на початку 90-х років бажаними країнами виїзду були Канада та США, то згодом, а точніше після 1996 року, міграційний рух українців набирає щораз більших обертів в країнах Європи. Потужний міграційний фактор навіть змусив не один уряд Європи переглянути свою міграційну політику.

І так, коли йдеться про географію поширення українських мігрантів в Європі, то, згідно експертних даних, однією з перших країн, де з’явилися українські трудові мігранти була Греція. Після неї розпочався рух у глиб материка – Італію, Іспанію та Португалію. З покращенням економічної ситуації в близьких нам країнах Східної Європи, Чехії та Польщі, український міграційний рух і там знайшов своє місце. На даний час, карта українського мігрантства поширюється рівно ж на країни Прибалтики, Ізраїль, Ірландію.

У географії поширення сучасного українського мігрантства великим попитом втішаються такі країни як Англія, Франція, Німеччина. Пов’язана це з багатьма чинниками, в першу чергу з належною оплатою праці, медичним страхуванням та соціальними стандартами. Проте, відсоток українських мігрантів, який потрапляє в ці країни є досить низьким, оскільки на перешкоді стоять досить суворі законодавчі вимоги та іміграційні обмеження.

Коли ж мова йде про динаміку поширення українських трудових мігрантів, то воно в основному залежить від економічного фактору. І саме він є визначальним для емігранта, у якій країні йому краще перебувати. У оцінці динаміки поширення феномену сучасного українського мігрантства експерти говорять про два етапи:

• первинний:

його творили так звані «першовідкривачі», які освоювали середовище якоїсь країни, особливо ринок праці, власними силами;

• вторинний:

до нього входять усі ті, які приїхали до тієї чи іншої країни по запрошення або за сприяння родичів, близьких, знайомих, які вже довший час перебували на тій чи іншій території.

Говорячи про динаміку поширення українських мігрантів, вартує звернути увагу на спосіб, у який вони потрапляють в країни признання. Аналітики вичислюють три найбільш популярні форми:

• традиційна: виготовлення короткотермінової візи для легального в’їзду в країну, щоб опісля там залишитися на постійно або на довший час. Цей процес тягне за собою величезні суми хабарів, які ще до виїзду мігранта опустошують його бюджет або бюджет його сім’ї чи родини;
• виготовлення нелегальних проїзних документів (наприклад: фальшивих пастортів). Ця форма пов’язана з багатьма ризиками для життя мігранта або опісля, жахливими умовами праці, у якій він потрапляє через посередника, що посприяв у виготовленні документів;
• оформлення документів на зміну громадянства.

До усього вищесказаного можна додати тільки те, що міграційний потік з України надалі продовжується, можливо тільки зменшив свої темпи. На це звертають увагу як міграційні служби країн прибуття так і вітчизняні експерти.

 

• Категорії мігрантів

 

У сучасному українському міграційному процесі присутні майже усі вікові категорії мігрантів, починаючи від дітей і закінчуючи особами старшими. Для ілюстрації ситуації з віковою категорією українських мігрантів, скористаюся офіційними даними двох європейських країн, а також Росії. В цих країнах присутність українських мігрантів є досить замітною.

 

Вікова категорія	Італія
0-13	0,7
14-18	2,8
19-40	41,7
41-60	52,5
Старші 60	2,4
Разом	100 %

 

Вікова категорія	Іспанія
0-19	10 464
20-39	35 578
40-59	22 996
Старші 60	855
Разом	Осіб

 

Вікова категорія	Росія
0-13	0,7
14-18	2
19-40	21
41-60	72
Старші 60	5
Разом	100 %

 

Так як у випадку з віковою складовою сучасного українського мігрантства, досить різноманітною виглядає картина, коли за критерій оцінки взяти фаховість як складову. Якщо піти таким шляхом, то увесь цей список вміщує в себе вчителів, викладачів вузів, медиків (особливо медсестер), студентів, військових, моряків, звичайних робочих, а навіть дружин священиків. Говорю про них тому, оскільки переконаний, що усі вони, не можуть залишитися осторонь уваги Церкви.

Цікавою виглядає ситуація з гендерним критерієм. Не є секретом, що в цьому випадку багато фахівців стверджують, а навіть б’ють на сполох, що сучасна українська міграція є в більшості жіночою. Яскравим прикладом може бути Італія, де жіноцтво складає майже 80% з усього числа українських мігрантів. Така ситуація пов’язана в першу чергу з наявністю жіночої праці в цій країні. Однак, дослідження показують, що багато жінок виїхало в цю країну рівно ж через сімейні негаразди. Певною протилежністю характеризується Іспанія. Тут, майже від самого початку є помітною сімейна міграція. За таких умов збереження сімейної єдності є справою простішою, а виховання дітей – більш ефективним.

 

• Покоління сучасної української міграції

 

Не тільки вікова та гендерна складова вказують на складність ситуації в сучасному українському мігрантстві. Сучасні дослідження звертають увагу на те, що сучасний український міграційний світ є поділений на кілька поколінь, якщо так можна висловитись. Ці покоління можна відповідно окреслити:

• «тимчасово на чужині, опісля ж в Україну»: таким гаслом живуть переважно мігранти між 50 і 60 роками життя. Своїм тимчасовим відлученням від родини вони намагаються допомогти матеріально самій родині, а згодом на постійно повернутися в Україну. Такі люди рівно ж не так сильно стараються інтегруватися в місцеве середовище.
• «між тут і там»: до цієї категорії належать переважно люди від 36 до 45 року життя. Першим їхнім наміром було бажання допомогти родині і повернутися. Проте, різні чинники вплинули на те, що вони затрималися. Дехто з них, з часом, розпочав процес воз’єднання сім’ї. Але в Україні вони все таки залишило когось з рідних (батьків, дітей). Приїжджаючи додому вони почуваються вже не своїми, оскільки сімейні зв’язки через віддаленість охололи. Повертаючись назад, вони надалі усвідомлюють, що вони чужинці.
• «космополіти»: це покоління формується переважно з молодих людей, віком до 30 років, які не відчувають прив’язаності до певної території чи соціуму, а з іншої – легко віднаходять себе в іншому середовищі. Дана категорія мігрантів, коли йдеться про місце їхнього перебування, керується власним вибором і певними соціальними чи економічними вигодами. Експерти називають їх часто «транзитною міграцією».

 

• Сучасна українська міграція у взаємодії з країною прибуття

 

В багатьох чи то наукових публікаціях, чи то урядових документах багатьох країн, чи навіть документах Єпископських Конференцій різних країн, щораз більше при темі мігрантства наголошується на потребі інтеграції. При цьому розуміння самого терміну в різних середовищах звучить по-різному. В часі цьогорічних синодальних засідань нам також потрібно звернути увагу на тему інтеграції, оскільки вона має також своє церковне обличчя. Емігруючи, особливо в країни Європи, наші вірні стають перед проблемою не тільки інтеграції в соціально-культурне, але також церковне середовище.

Для того, щоби наочно представити дану проблематику, скористаюсь дослідженнями Оксани Іванкової-Стецюк, соціолога згадуваного вже Інституту народознавства НАН України. Аналізуючи так звані глибинні інтерв’ю з українськими мігрантами з різних країн Європи, вона виділила шість основних моделей інтеграції українців у іноземне середовище, які відповідно охарактеризувала.

• Модель «Асиміляції»:

проявляється вона у якнайшвидшій адаптації до іншого середовища, швидкій легалізації (наприклад через одруження з іноземцем) та глибокому входження в культурне та мовне середовище країни перебування.

• Модель «Діаспори»:

виражається в намаганні зберегти традиційні цінності свого народу (наприклад через активне церковне та громадське життя, заснування шкіл і т.д), у постійному контакті зі своїми земляками (як в Україні так і на місці перебування), створенні українських культурних середовищ.

• Модель «Транзиту»:

її складають люди, які шукають взаємовигідних соціальних умова праці та життя, а тому вони вкладають усі свої сили в те, що здобути бажане.

• Модель «Повернення»:

представники цієї моделі інтеграції ставлять перед собою чіткі завдання (наприклад допомогти матеріально родині), підтримують тісні зв’язки з батьківщиною. Вони не налаштовані залишатися в країні перебування на постійно, а відповідно не ангажуються надмірні в інтеграційні процеси.

• Модель «Гетто»:

приналежні до такої моделі характеризуються певною закритістю, вузьким колом спілкування і переважно залишаються в нелегальному стані. Вони мають низький кваліфікаційний рівень. Вони так само мало контактують зі своїми земляками.

• Модель «Маятника»:

представляють її люди, які мають стабільне місце праці за кордоном, часто виїжджають в Україну (кілька місяців праці, а опісля проживання в Україна на зароблені кошти).

Серед усіх вищеназваних моделей соціологи тільки перші три вважають такими, які спонукають людину до інтеграції. Інші три її частково або навіть цілковито виключають. Якщо перенести цей каталог на церковний грунт, то люди, які є активними в церковному житті є представниками моделей «Діаспора» та «Повернення». Менш активними – прихильники моделей «Асиміляції» та «Транзиту». Натомість ті, які входять в рамки моделей «Гетто» та «Маятника» є такими, що або дуже рідко беруть участь у церковному житті, або ж вони цілковито відсутні. Варто також підкреслити, що неправильно сформована релігійність у країні походження, у країні перебування робить її одинокою і заганяє в стан саме моделі «Гетта».

 

• Еклезіальний аспект життя сучасної української міграції

 

Оскільки основною місією Церкви є проповідування Доброї Новини про спасіння в кожному часі, місці та культурі, відповідь на питання про те, як її донести до сучасної української міграції належить до пріоритетних завдань УГКЦ під дану пору. Яка є ситуація з церковно-релігійним життям в цій сфері? Для зрозумілого представлення проблематики, скористаюся певним поділом.

 

• Структури

 

Єрархічний устрій Церкви, основою якого стала колегія 12 Апостолів є стійкою запорукою ефективного служіння Євангелії. На сьогоднішній день в країнах найбільшого поселення українських мігрантів, тобто в країнах Європи, Українська Греко-Католицька Церква, коли мова йде про структурний вимір має:

а) вже існуючі церковні структури (Коли мова йде про Європейський континент, то тут маємо: Екзархат в Німеччині, який охоплює країни та у Франції. Натомість на території Північної та Південної Америк маємо)

б) структури перехідного типу: (Апостольський візитатор для українців греко-католиків в Іспанії та Італії

в) території, де ще не існує структур УГКЦ (а також душпастирства поодинокі (Португалія, Греція, країни Прибалтики).

Окремою пунктом потрібно виділити українців греко-католиків в Росії, де через політично-церковну ситуацію творення будь-яких структур є майже неможливим. Проте діють українські душпастирства, які підпорядковуються церковним структурам Римо-католицької Церкви в Росії. Однак, така ситуація потребує окремого втручання і то з тією ціллю, щоб нашим вірним надати можливість молитися і служити Богу у своєму обряді та у своїй Церкві.

Рівно ж окремою темою є ситуація УГКЦ в Казахстані, де існує чисельна українська громада, яка утворилася внаслідок політичних переселень та програми цілини. Проте, ця громада є досить розпорошеною територіально і неоднорідною щодо релігійного та соціального стану. Якщо до того всього додати відсутність припливу нових міграційних хвиль українців у Казахстан та проблеми культурно-релігійної асиміляції, то виникає також питання про модель подальшого душпастирювання УГКЦ в Казахстані. Ця тема також повинна стане окремим пунктом наших синодальних обговорень.

 

• Існуючі церковні структури УГКЦ за кордоном

 

Основною причиною утворення вже існуючих церковних структур поза межами України став сильний міграційний рух на початку XX ст. та  наприкінці першої його половини. Як вже згадувалось раніше, він виник у наслідок сильних соціально-політичних змін. Оскільки люди, які на той час повиїжджали чи то добровільно, чи то примусово з рідної землі і подавали усі ознаки на стабільне поселення поза її межами, виникла потреба охопити цей українських міграційний феномен церковною дійсністю, що і було зроблено через утворення відповідних церковних структур.

Проте, на початку 90-х років, а точніше з відновленням незалежності України з однієї сторони та міграційним рухом четвертої хвилі, який набував свого розвитку з іншої, перед вже утвореними структурами УГКЦ у діаспорі постала проблема: як реагувати на цей феномен. Деякі з ієрархів намагалися запрошувати священиків з України, або організовувати окремі богослужіння для тих, які окреслювалися як «новоприбульці», інші ж пустили справу на самоплив, вичікуючи кращого моменту, щоб зареагувати. Варто також згадати і про конфліктні ситуації, які по різних місцях заходили, і то не без участі клиру, між представниками діаспори і так званої четвертої міграційної хвилі.

Як виглядає ситуація на даний час? По-різному. Принаймні такий висновок можна зробити з відповідей, які ми отримали в результаті перед синодального анкетування. Виглядає, що до сих пір не існує чітко випрацюваних моделей, принаймні на рівні єпархіальному, які б ставили собі за ціль охопити душпастирською опікою усіх членів української громади на тій чи іншій території, незалежно від того, до якої міграційної хвилі вони належать. При нагоді потрібно підкреслити та доцінити ініціативи поодиноких душпастирів, що діють у межах   вже сформованих структур УГКЦ за кордоном, які у своїх діяльності намагалися знайти спільний фундамент порозуміння між представниками діаспори та тими, які прибули вже після падіння «залізної стіни».

В кожному разі ситуація в країнах, де вже діють структури УГКЦ потребує переосмислення, а самі структури – реорганізації та достосування до нових реалій. Зміна ситуації з приходом четвертої хвилі української міграції є викликом для цих структур, бо потрібно так спрямувати їхню працю, щоб вони добрим служили місцем поєднання усіх міграційних хвиль українців, незалежно від політичних чи іншого роду уподобань. І хто, як не Церква стане отим мостом між людьми різних поглядів та соціального статусу? Адже ж Христова Благовість ламає усі стереотипи та незгоди.

 

• Структури перехідного типу

 

Говорячи про структури перехідного типу в сучасному українському міграційному світі, маю на увазі передовсім Візитатури, а також поодинокі душпастирства, які, за відсутності відповідних структур УГКЦ, ієрархічно підпорядковуються структурам Римо-Католицької Церкви і кермуються окремими положеннями. Як вже згадувалося вище, на даний час маємо Апостольського Візитатора для Українців греко-католиків в Італії та Іспанії, яким є Преосвященний Владика Діонізій Ляхович. Окрім нього у тій же Італії, Іспанії, а також Португалії діє уряд Координатора для Українців греко-католиків. Він був встановлений документом Папської Ради до справ Мігрантів та Подорожніх «Erga migrantes caritas Christi» від … травня 2004 року і керується статтею 11 цього ж документу. У ній, зокрема, говориться про таке:

«§ 1. У Націях, у яких Капеляни (Місіонарі) мігрантів тієї самої мови є чисельними, бажано, щоб один із них був номінований Національним Координатором.

• 2. Зважаючи на те, що Координатор є посвячений координації і служінню Капелянам (Місіонерам), які працюють всередині Нації, він діє в імені Конференції Єпископів ad quam, Президент якої надає йому номінацію, попередньо порадившись з Конференцією Єпископів a qua.
• 3. В загальному, Координатор нехай вибирається поміж Капелянами (Місіонерами) тієї самої національності або мови.
• 4. З рації свого уряду, Координатор не користується юридичною владою.
• 5. З огляду на функцію координації, Координатор має завдання утримувати контакти так з єпархіальними Єпископами Країни a quo, так з Єпископами Країни a quem.
• 6. Передбачаючи ерегування нової Місії, є корисним апелювати до Координаторів, які отримали номінацію, переносити або переміщати Капелянів (Місіонарів)».

Так загально виглядають права і повноваження Координатора згідно згаданого документу. Однак їх застосування у кожній країні є різним. Для прикладу: у Італії Координатор вибирається з-поміж душпастирів національної меншини, яка є чисельно представлена на території, натомість у Іспанії існує уряд окремого Координатора для Східних Католиків, який є представником Іспанської Католицької Церкви і саме він, через окремих Єпископів, кермує церковними моделюваннями усього міграційного руху Східних Католиків в межах окресленої території.

Який наслідок такого різноголосся? Непорозуміння між різними церковними структурами, які покликані служити справі душпастирської опіки над мігрантами. А на цьому страждають як самі мігранти, так і єдність між душпастирями, яка є фундаментальної у так важливій місії. Яскравим прикладом може бути Італія, де повноваження Координатора, який є священиком, є вищими за повноваження Візитатора, який є єпископом. Цю ілюстрацію приводжу не для того, щоб показати ієрархічну несправедливість, але для того, щоб продемонструвати ситуацію конфлікту структур.

З короткого аналізу щодо структур перехідного типу вже видно, що вони також потребують доглибної реорганізації, щоб могли ефективно служити духовному та соціальному добру українських мігрантів. Якнайшвидше вирішення цієї проблеми відкриє дорогу розвитку самих церковних структур, уможливить моніторингу міграційного руху та допоможе здійснювати позитивне і своєчасне вирішення усіх біжучих проблем місцевого значення.

 

• Священики

 

У доповіді «Покликання та завдання священика у катехизації», яка прозувучала на Катехитичній конференції, що проходила у Львові у 2004 році зверталося увагу на різні типології священиків УГКЦ, коли за критерій взяти формаційний вишкіл. Ось як виглядає ця картина:

1) священики, які пережили часи переслідування Церкви комуністичним режимом. Серед них є такі, що отримали повну або часткову формацію в семінаріях передвоєнної доби, і ті, що отримали її в умовах підпілля;

2) священики, які перейшли в лоно УГКЦ, пройшовши формацію або в семінаріях Російської Православної Церкви, або, що становить мізерний відсоток від усього священства, – в семінаріях Церкви Римо-Католицької;

3) священики, формація яких відбувалася в католицьких семінаріях уже після легалізації Церкви – так в Україні, як і за кордоном.

Автор доповіді звернув також увагу на те, існує різниця між тими священиками, які отримали формацію невдовзі після виходу Церкви з підпілля, у щойно заснованих семінаріях, і тими, які приготовлялися до священства  трохи згодом, коли Церква почала визначати свій адміністративно-територіяльний статус. У часи, коли, після виходу Церкви з підпілля, народ переживав велике піднесення віри, самі умови життя часто диктували той чи інший напрямок священичої формації. Часом така формація тривала дуже коротко, бувало, що всього декілька місяців. Таку практику виправдовували великою і нагальною потребою в священиках, які б несли Христову Благовість спраглому її народові. Натомість кандидати до священства, які вступили до семінарій у пізнішому періоді, виявилися в щасливішій ситуації, бо мали можливість спокійно і ґрунтовно, як в інтелектуальному, так і в духовному відношенні, приготовлятися до служіння в Христовому винограднику. Хтось отримував формацію у семінаріях в Україні, хтось  – за кордоном, а деякі поєднали одну й другу.

Чому покликаюся на вищеописаний поділ типологій священиків? Тільки тому, щоб підкреслити, що на даний час представники майже усіх цих катерогій душпастирюють для українських мігрантів в різних країнах їхнього поселення. Тому, можна вже з цього зрозуміти, хоча б в загальних рисах стан, якщо так можна висловитися, міграційного священства. Однак, що їх усіх об’єднує, крім того, що вони є священниками УГКЦ? А те, що майже ніхто з них не отримав спеціальної підготовки щодо душпастирства з мігрантами. Кожен з них є свого роду «самоуком», який вчився на власних помилках та здобутках. Звичайно, був час, коли не було можливості створити середовища, у якому б могли приготовлятися майбутні священники-місіонарі, але тепер, коли й сам міграційний рух українців набрав великих розмірів, необхідність утворення центрів спеціальних центрів вишколу, чи як ми їх по-іншому назвемо, стає майже вимогою. Вже кілька років поспіль говориться про спецкурс місіології у Духовних Семінаріях, який подекуди отримав підтримку. Проте, потрібно собі усвідомити чітко, що чим іншим є курс в Семінарії, який жає загальні знання, а чим інше грунтовне приготування того чи іншого кандидата до служіння українським мігрантам в конкретній країні їхього поселення.

Окрім того, щораз то більше в країнах великого скупчення українських мігрантів дається в знаки брак єдності між самими священниками, а також між священниками та вищою церковною єрархією. За умов, коли з однієї сторонни у деяких священиків існують поважні браки у доціненні ідентичності власної Церкви, а з іншої не має чітко визначеної моделі зв’язку з рідною Церквою, поодинокі міграційні душпастирства ризикують перетворитися на самовистачальні товариства, для яких єрархічний устрій Церкви обмежується власним душпастирем та його прихильниками. Тому, коли навіть у певний час визріє якесь конкретнее рішення по упорядкуванню душпастирства в тій чи іншій країні, той, хто очолить увесь цей процес, ризикує залишитися безуспішним у своїх діях.

Проблематичним моментом у сьогоднішньому священичому середовищі, яке служить українській міграції є відсутність єдиної схеми приготування та потрапляння священиків в мінгрантське середовище. Згідно існуючої процедури, призначення священника здійснюється за участі самого священника (який переважно ініціює процес), місцевого римо-католицького єпископа (a quibus) та єпископа, у єпархію якого є інкардинований священник (ad quam). У деяких, але не в усіх, випадках у цей процес може бути задіяний Координатор та Візитатор (якщо такий існує). Згадуваний вже документ «Любов Христа супроти мігрантів» заохочує відповідні структури Римо-Католицької Церкви та Східних Церков налагодити відповідну процедуру та схему призначення та відкликання священиків душпастирів для мігрантів. Підставу для цього знаходимо у статті 18 документу, у якій, зокрема, читаємо таке:

«§ 1. Єпархіяльні Єпископи Країн a quibus нехай нагадують Парохам про їхній великий обов’язок дбати про те, щоб усі вірні мали релігійну формацію, яка б у хвилині, коли стануть перед проблемою еміграції, допомогла їм вміло поставити чоло.

• 2. Єпархіяльні Єпископи місцевостей a quibus нехай потурбуються про те, щоб віднайти серед єпархіальних Пресвітерів таких, які надаються до пасторальної праці з мігрантами і нехай не занедбують тримати тісні відносини з Єпископською Конференцією, або відповідною Єрархічною Структурою Східних Католицьких Церков Нації ad quam для того, щоб надати відповідну пасторальну допомогу».

Увесь цей наведений мною перелік проблематичних моментів у священичому середовищі, що служить мігрантам не можна вважати вичерпним. Однак, саме ці моменти, які були представлені, є, на мою думку, такими, які потребують першочергового вирішення.

 

• Вірні

 

Для того, щоб об’єктивно оцінити ситуацію з церковним життям самих мігрантів, потрібно поглянути на їх релігійну свідомість. Ось, які категорії мігрантів в плані релігійної свідомості розрізняють дослідники згадуваного неодноразово проекту Карітас «Україна» по дослідженню трудової міграції в країнах Європи та Росії:

• практикуючі (ходять регулярно до церкви і приймають Святі Тайни);
• менш практикуючі (ходять до церкви час від часу, але не рідше раз в місяць);
• «літеплі» (ходять до церкви тоді, коли відчувають в тому духовну потребу);
• «річники» (ходять до церкви на Різдво і на Пасху);
• «туристи» (ходять до церкви при нагоді);
• не практикуючі (до них зачислюються ті, які приходять до церкви тільки з нагоди певних урочистостей або взагалі не приходять).

Маючи перед собою таку картину релігійної свідомості можна відповідно і спроектувати стан церковного життя українських мігрантів, а також успіхів та проблем пов’язаних з ним. Серед проблем пріоритетного характеру на перше місце виходить ситуація з асиміляцією. На даний час маємо її два різновиди:

• національно-культурну;
• церковно-духовну.

Обидві види асиміляції є тісно між собою пов’язаними, хоча у своїй суті різняться між собою. Національно-культурна асиміляція переслідує як мету затрату власної національно-культурної ідентичності з метою якнайшвидшого входження в культурно-національне середовище, в якому мігрант знайшовся. Натомість церковно-духовна асиміляцію, як вже видно з самої назви, ставить собою завдання перетягнути або спонукати перейти мігранта з чітко визначеного церковно-духовного середовища, у якому він зростав і виховувався у інше церковно-духовне середовище. Це явище не є нове, оскільки мало вже своє місце в історії УГКЦ і в наукову літературу ввійшло під назвою як «латинізація». Очевидно, що основою латинізації є неправильне розуміння католицькості Церкви, яка частиною ієрархів та богословів спроваджується до римо-католицького обряду. Коли йдеться про наших вірних, які внаслідок певних обставин знайшлися в іншому культурно-духовному світі, то потрібно визнатися, що через брак солідного патріотично-духовного виховання більшість з них є досить піддатливою на усі ці процеси.

Однак, не можна не зауважити і того факту, що на даний Європа в цілому, зрештою і не тільки, переживає кризу своєї національно-християнської ідентичності. Замість національно-християнських одиниць, які є носіями певних цінностей, пропагується космополітична модель світового суспільства, яке живе за принципом: «Ми громадяни вселенної». Під усі ці процеси підпадають і сучасні українські мігранти. Ті ж натомість, які намагаються притримуватися своєї культурно-духовної спадщини (а вони в основному зосереджують навколо церковних спільнот), зустрічаються часто з непорозумінням або ж із закидами про замкнутість чи відсталість від часу. Гадаю, що під дану пору, через наших вірних, особливо у Європі, ми можемо і мусимо зайняти чітку позицію щодо питання її християнських корінь – теми, з якою так сильно борикається Католицька Церква у Європі.

Повертаючи до теми церковної асиміляції, потрібно звернути уваги на дві категорії чинників, які на неї складаються. Першим з них є самі вірні. Знаходячись у ситуації мігрантства багато з них, не маючи свідомої приналежности до УГКЦ, поводяться по-різному:

• розпочинають пізнавати свою церковну ідентичність;
• не надають цьому фактору великого значення (як наслідок раз ходять до нашої церкви, а іншим разом до римо-католицької),
• свідомо асимілюються на церковному рівні, мотивуючи це тим, що їм тут потрібно жити довше. А оскільки більшість в країні перебування є римо-католиками, тому і наші люди воліють більше бути пов’язаними з країною перебування через їхню Церкву. Інакше кажучи, церковна асиміляція йде поряд, або навіть випереджує національну асиміляцію.

Другим чинником церковної асиміляції є представники самої єпархії або богословських кіл. Потрібно визнати, що немала частина римо-католицької єрархії не розуміє різниці поміж Римо-католицькою і Греко-католицькою Церквами. Як показують результати експертних опитувань, є навіть такі, які взагалі не чули, що існує Кодекс Канонів Східних Церков. Як наслідок, на пасторальному рівні вони трактують наших людей як своїх вірних. Це виглядає у двоякий спосіб:

• запрошують для них українського священика, який ними опікується;
• спонукують до поступової церковно-обрядової асиміляції наших людей (приклад Іспанії).

Знову ж таки, коли йдеться про ту частину римо-католицької єрархії, яка знає про УГКЦ досить поверхнево, панує хибна богословсько-еклезіологічна думка. Полягає вона в тому, що на їхню думку, УГКЦ бере свій початок від Берестейської Унії. А тому, багато з них сприймають УГКЦ як плід церковної політики певної доби, стратегія якої на даний час втратила свою актуальність. До усього вище сказаного потрібно також додати і те, що останнім часом почастішали факти церковної асиміляції зі сторони самих священиків УГКЦ, які душпастирюють для українських мігрантів. Як наслідок, у таких спільнотах частина людей або відходить від церковного життя української громади, або переходить до православних громад, або взагалі віддаляється від церковного життя як такого.

З усього вище наведеного випливає, що УГКЦ мусить себе еклезіологічно окреслити, бо у противному випадку все це провадитиме до внутрішньо-церковних чвар на внутрішньому рівні, а на зовнішньому – послаблення позицій, що відіб’ється неодмінно на пасторальному житті серед українських мігрантів. З іншої сторони, потрібно добра ревізія кандидатів, яких ми висилаємо для праці з українськими мігрантами.

Окрім проблеми асиміляції, існує також інша. Полягає вони в тому, що як священики так і вірні до кінця не знають, як чітко повинна виглядати модель душпастирства для мігрантів. Бо душпастирство для українських мігрантів не можна назвати місійною діяльністю в чистому значення цього слова. Такого роду діяльність швидше підпадає під категорію церковної діяльності, або ж реєвангелізації в нових обставинах часу і місця. Священики, які розпочали своє служіння серед мігрантів зі свідомістю парохій зразка українських реалій не знаходять успіху у своїй праці, оскільки обставини життя мігранта вимагають зовсім іншого реагування. Успіх присутній там, де існує між священиком і вірними існує добре розуміння щоденних реалій мігрантського життя та потреби просвітлення їх вірою Христового Воскресіння.

 

4. Соціальний аспект життя сучасної української міграції

 

Коли ведемо мову про соціальний аспект сучасної української міграції, маємо на думці як конкретного індивідуума, конкретну особу, яка через різні обставини стала учасником міграційного процесу, так і різні об’єднання українських громадян за кордоном, які покликані допомогти творити єдине обличчя феномену, який ми називаємо сучасним українським мігрантством.

Хто ж конкретно стоїть за назвою український мігрантський соціум та який його актуальний стан? Сучасні наукові дослідження демонструють, що українське мігрантство презентують як чоловіки так і жінки, причому кількісно останні значно випереджають перших. Тому досить часто, останню четверту хвилю української міграції називають жіночою. Така тенденція у міграційного русі, коли виїжджає хтось з основних представників сім’ї – батько або мати – ставить в першу чергу під загрозу саме існування сім’ї як такої, а опісля виховання дітей. Отож, коли спробувати упорядкувати найбільш соціальні проблеми сучасної української міграції, то розпад сімей або ж охолодження відносин у сім’ї через довготривалу відсутність батька або матері потрібно поставити на перше місце.

Другою проблемою, щоправда соціально-юридичного характеру є правовий статус українських мігрантів, чи, як популярно вони себе називають, заробітчан. Ми вже частинно звертали увагу на способи, якими потрапляють українські мігранти у європейське суспільство. Вони, якщо провести аналогію, нагадують, принаймні мені особисто, шлях України в Європу. Людина ставить перед собою ціль – потрапити у Європу, і на цьому шляху усі середники стають виправданими. Дякувати Богу, щораз більше українських мігрантів починають доцінювати позитивність легального статусу свого перебування в тій чи іншій країні, з яким пов’язане і медичне страхування, і соціальне забезпечення. Проте, є ще багато таких, які перебувають поза межами легального статусу. Зрештою, щораз то більше країн Європи і не тільки, роблять жорсткішими міграційні закони, що неодмінно відіб’ється чи вже відбивається на правовому статусі мігрантів, українських в тому числі. Звичайно, ця проблеми виходить поза межі прямої компетенції Церкви, проте ми повинні вжити усіх підпорядкованих та морально оправданих важелів, щоб допомогти конкретній людині у її ситуації.

Ще одною, не менш важливою темою, яка потребує окремого аналізу є товариства та культурні установи, що виникають в українському емігрантському середовищі. Розглядаючи історію розвитку українського мігрантського руху, ми вже мали нагоди зауважити, що поряд з церковними громадами, завжди виникали громадські установи, які в той чи інший спосіб залишалися пов’язаними з Церквою. Тому, намагання об’єднатися навколо якоїсь ідеї у товариство чи іншого роду установи належить вітати та підтримувати. Проте, під дану пору, не обходиться без проблем у цій сфері. Мова йде про взаємовідносини між такого роду  товариствами та церковними громадами. Не підлягає сумніву, що будь-яка корисна і моральна співпраця на користь громади є гідною підтримки. Проблема заходить тоді, коли якесь одне товариство домагається упривілейованого становища у церковній громаді, або ж нагамається підпорядкувати її собі. Результатом такої «співпраці» стає відхід частини людей від церковної громади або перетворення останньої на «приватне підприємство». Остаточно, церковна громада тратить при цьому свою ідентичність, бо замість ставати помешканням Бога живого, перетворюється на, висловлюючись словами Христа, «печеру розбійників», для яких Божі та Церковні блага трактуються лише як середник для осягнення інших цілей.

Досвід попередніх хвиль української міграції показує велику користь так званих «українських домівок». Переконаний, що з нашої сторони, ми повинні ініціювати, а навіть допомагати творити саме такі українські центри, у яких не може забракнути місця для проголошення Божого Слова чи то через недільні школи, чи то через різного роду катехитичні програми.

Сучасні документи Католицької Церкви неодноразово підкреслюють, що у міграційний процес для кожного мігранта розпочинається у країні, в якій він народився і виріс. З огляду на це, ми не можемо не звернути на уваги на ті виклики, з якими зустрічаються люди, які хочуть повернутися на рідну землю. Вони рівно ж є викликами, які чекають на відповідь Церкви. Не є секретом, що в Україні загальне сприйняття мігрантства є негативним. Саме тому, більшість тих, які є мігрантами або члени їх родин, воліють залишатися анонімними, оскільки їх чекає осуд або «податкова інспекція». Можливо через це так поволі просувається, коли йдеться про душпастирство, праця з дітьми мігрантів та іншими членами їх родин. Очевидно, відповідь на цю проблему, як і зрештою на інші, не може обмежитися одним зверненням чи посланням, але повинно стати невід’ємною частиною довготривалого пасторального плану УГКЦ.

 

Закінчення:

 

Преосвященні Владики,

 

сучасна українська міграція, без перебільшення, є вагомим чинником у формуванні ідентичності УГКЦ в цілому і на майбутнє. Саме ця свідомість повинна спонукати нас діяти в тому напрямку, щоб допомогти надати їй духовних основ, без яких вона, українська міграція, ризикує стає безликою масою, яке не знає свого походження чи духовної ідентичності, а лише свої потреби.

З іншого боку український міграційний рух може стати для нашої Церкви гарною нагодою проявити себе дійсно як Церкву, що у кожному часі і місці та за кожних обставин є покликана вести своїх дітей до Царства Небесного. Ми усі так живо обговорюємо питання Патріархального устрою Церкви. Він, без сумніву, досить важливий і потрібний! Але, при цьому потрібно пам’ятати, що його основою є кожна українська душа, як та, що мешкає на Батьківщині, так і та, яку доля занесла в незнані краї! Тому, закликаю усіх до глибокого аналізу та вирішення проблем, які від нас очікує сучасне українське мігрантство! Нехай нашою дорогою до здійснення повчань Митрополита Андрея та Заповіту Патріарха Йосифа стане кожна жива людина, яка шукає Бога!

 

 

Частина ІІ

 

5. Відповідь Церкви на сучасні виклики у міграційній сфері:

      пропозиції та аргументи

 

Преосвященні Владики,

 

за увесь час існування міграційного руху серед нашого народу проблем, які чекають свого рішення назбиралось чимало. Я свідомий того, що усіх їх за час Синоду не вдасться вирішити. Однак, те, що мені здається найважливішим і що дійсно можливо реалізувати в даних нам часових межах, то це запустити певні ефективні механізми, завдяки яким ми б з однієї сторони могли тримати руку «на пульсі» міграційних процесів, а з іншої – давати своєчасні відповіді на проблеми, які виникли під дану пору та які виникатимуть опісля. Стратегічною ціллю, яку потрібно взяти під увагу при формуванні усіх цих механізмів повинно стати забезпечення пасторально-духовної опіки, а також, по-можливості, надання соціального захисту усім категоріям сучасних українських мігрантів.

В такому разі виникає логічне питання: які конкретні ефективні механізми маю думці? Спробую представити їх, розбивши усю міграційну проблематику на чотири основні сфери:

• структурного функціонування УГКЦ у справі служіння мігрантам;
• священичого служіння;
• пасторального служіння;
• соціального служіння.

 

• Сфера структурного функціонування УГКЦ у справі служіння мігрантам

 

Пропозиція № 1:

Реорганізувати центральні структури УГКЦ відповідальні за справу служіння мігрантам

 

Ефективність діяльності будь-яких структур залежить від того, наскільки прозорою і зрозумілою є ціль, яку вони покликані реалізувати, а також механізми, за допомогою яких вони ту ціль осягають. При цьому важливо також пам’ятати, що структури, тим більше церковні, не можуть існувати для самих структур, але для добра Церкви, «дорогою якої є спасенна людина».

Коли є говорити про церковні структури відповідальні за міграційну сферу, то тут, як на цьому наголошують як документи Католицької Церкви, так і думки поодиноких експертів, важливим є їх комплексний характер. Йдеться про те, щоб за справу міграцій відповідала одна структура, яка б могла мати різні відділи, що займалися б різними ділянками міграційного руху.

На даний час у структурі УГКЦ ми маємо кілька одиниць, які в той чи інший спосіб задіяні до праці з мігрантами. Безпосередньо – це Комісія до справ мігрантів та Пасторально-Місійний Відділ. Натомість посередньо, тобто у співпраці з обидвома щойно згаданами – Катехитична Комісія та Комісія до справ Молоді. Коли думаємо про організування поодиноких міроприємств в міграційний сфері, то така структурна модель могла б себе якось зарекомендувати. Однак, коли говорити про далекоглядну стратегія розвитку праці з емігрантським середовищем, тут  неодмінно потрібно застосувати зовсім інший підхід. А саме, потрібна єдина інституція в загальній структурі Патріаршої Курії, яка б мала знайшла своє розгалуження у Єпархіяльних Куріях. До речі, до утворення такої структури спонукає і виразно натякає вже згадуваний документ Папської Ради до справ Мігрантів «Любов Христа супроти мігрантів». В статті 19 зокрема йдеться про таке:

«§ 1. У Націях, звідки або куди виїжджають велике число мігрантів, Єпископські Конференції або відповідні Єрархічні Структури Східних Католицьких Церков нехай ініціюють створення спеціальної Національної Комісії до справ міграцій. Вона повинна мати свого Секретаря, який в загальному прийме усі функції, які повинен виконувати Національний Директор до справ міграцій. Є дуже бажаним, щоб до складу цієї Комісії входили Монахи, як рівно ж експерти, особливо ті, які посвятилися праці над духовною опікою мігрантів, як також Миряна, що є експертами в цій матерії.

• 2. В Націях, де число мігрантів є меншим, Єпископські Конференції і відповідні Єрархічні Структури Східних Католицьких Церков нехай визначать Єпископа Промотора, для того, щоб забезпечити їм відповідний супровід».

Яким чином могла б виглядати ота модель єдиної структури, про яку мова?

 

Назва (гіпотетична):

Пасторально-Місійно-Міграційний Департамент УГКЦ

 

У назві акцентується, що це є інституція, яка займається справами, пов’язаними з пасторальною діяльністю УГКЦ у місійній та міграційній сфері.

 

Очолює:

Голова (Єпископ)

 

Генеральний Секретар

 

Відділи (очолюють керівники):

• До справ українських мігрантів (внутрішня і зовнішня міграція)
• До справ священиків (їх сімей)
• До справ спеціальних категорій українських мігрантів (студенти, моряки, військові, працівники театру та цирку, дипломатичні місії)
• До справ закордонних емігрантів в Україні
• До справ місійного вишколу (для мирян, семінаристів, монахів і священиків)
• Юридично-консультативний (правовий захист в Україні та за її межами)
• Науково-богословський
• Економічно-господарський

Очевидно, в цьому місці потрібно звернути увагу на колегіальність діяльності усіх структур Патріаршої Курії, від якої у великій мірі залежить успішність виконання поставлених перед ними завдань. Ця колегіальність закладає співпрацю між Пасторально-Місійно-Міграційним Департаментом УГКЦ та іншими інституціями. Проте, складний характер місійно-міграційної проблематики в цілому вимагає зовсім іншого підходу до справи, на відміну від того, який застосовують ті чи інші інституції УГКЦ у звичайному режимі існування. Отож, за допомогою даної моделі ми зможемо забезпечити далекосяжний розвиток праці нашої Церкви з мігрантами.

 

Пропозиція № 2:

Організувати єпархіяльні структури у справах мігрантів

 

У жовтні 2007 року запрацювала Комісія до справ мігрантів УГКЦ. За весь цей час нею було здійснено немало досить корисних справ, зокрема у сфері перекладу основних документів Католицької Церкви щодо мігрантів, як також реалізовано немало дослідницько-просвітницьких проектів.

Проте, основним нагальним завданням, яке стоїть перед нами на даний час – це створення Єпархіяльних Комісій до справ Мігрантів. Існування таких Комісій дасть змогу вивчити глибше проблематику міграційну та місцях, а також охопити ті сфери служіння мігрантам, які ще не є охоплені нашої увагою. Зважаючи на те, що більшість представників мігрантського середовища походить саме з Західної та Центральної частин України, утворення Комісій до справ Мігрантів на цих теренах є справою невідкладною.

 

Пропозиція № 3:

Організувати спеціальні структури у справах мігрантів у вже існуючих церковних структурах в діаспорі

 

Потреба виникнення таких структур продиктована як документами Католицької Церкви в цілому, так і реальними обставинами. Думаю, багато з тут присутніх владик з поселень визнають той факт, що між так званою старою і новою діспорами існують певні непорозуміння. І ми як, Церква, яка поликана єднати усе в Христі, не можемо стояти осторонь усіх цих процесів. Завданням оцих спеціальних структур було б найперше допомогти поєднати в одне вже існуючі різні групи українських мігрантів, а опісля – ввійти в новее середовище тим, які щойно розпочинають свій мігрантський шлях.

 

Пропозиція № 4:

Організація інституту дослідження проблем міграції при Синоді УГКЦ

 

Сучасні обставини життя і діяльності Церкви в цілому показують, що ми не зможемо належним чином реагувати на проблеми у міграційному русі, як також провадати адектвані заходи у справі соціального захисту та духовного забезпечення українських мігрантів, коли не матимемо солідної наукової інституції, яка займатиметься дослідженням міграційних процесів. Звичайно, можна піти іншим шляхом – замовлень певних досліджень. Однак, вони набагато коштовнішими і короткоефектиними у порівнянні з постійним моніторингом та аналізом усіх процесів, що відбуваються у міграційній сфері.

Пропозиція № 5:

Організування через УКУ міжнародних конференцій у країнах найбільшого поселення українців на тему ідентичності та місії УГКЦ в Католицькій Церкві

 

Кожен з нас тут присутніх добре розуміє, що, особливо у пасторальній діяльності з мігрантами поза межами України ми як Церква не просунемося далеко, коли не робитимемо відповідної пропаганди нашої Церкви поза межами так званої її канонічної території. Не є секретом, що у Європі далеко на всі, навіть серед ієрархів, вже не кажучи про мирян, знають, хто такі українські греко-католики. Звичайно, великий прогрес у цій справі зробили самі наші мігранти. Однак, настав найвищий час, коли і ми, на більш глобальному ріні допоможемо їм жити на щодень ідентичністю своєї Церкви. І вона сягає аж до таких конкретів, як можливість святкування власних церковних свят та виховання своїх дітей у власному обряді.

З огляду на це пропоную ініціювати організацію різноманітних наукових конференцій, спрямованих в першу чергу на іноземців, які приймають наших мігрантів, для того, щоб вони зрозуміли їхню духовну та церковну сутність. Як конретний приклад пропоную Іспанію. Через рік у Мадриді відбудеться чергова світова зустріч Папи з молоддю у Мадриді. Неодмінно у ній візьмуть участь і представники українського молодіжного середовища. Цю нагоду можна гарно використати для того, щоб допомогти іспанцям зрозуміти ким є українські греко-католики, чим вони живуть і чого прагнуть. Це також є свого роду шанс для нашої Церкви, що заявити про себе як Помісну Церкву.

 

• Сфера священичого служіння

 

Пропозиція № 1:

Організувати спеціальні центри вишколу для майбутніх місіонерів та кандидатів для служіння українським мігрантам

 

Одне з анкетувань, яке проводилося між українськими священиками, що душпастирюють для сучасної української міграції видніється чітко, що вони не були зовсім приготовленими для такої праці. До того ж, кожна країна перебування українських мігрантів має свою специфіку. З цього виникає необхідність утворення бодай одного спеціального центру вишколу тих, які мають прилучити до праці з мігрантами. Даний центр надавав би можливість вивчення мови, а також певний душпастирсько-правний базис для того чи іншого кандидата. Він міг би також підтримувати відносини з вже існуючими церковними осередками подібного типу у Європі, особливо з Духовними Семінаріями, і, через них, висилати на короткий період, наприклад, семінаристів, на стажування. Все це дало б змогу будь-якому кандидатові, який бажає працювати у міграційній сфері певну підготовку, яка стане йому у потребі опісля.

 

Пропозиція № 2:

Опрацювати Постійним Синодом УГКЦ окремого Правильника канонічної процедури іменування та відкликання місіонерів та погодження його з відповідними церковними інституціями Католицької Церкви

 

Реальна картина з душпастирями, які душпастирюють для українських мігрантів, особливо у Європі, є такою, що достеменно невідомо, хто і якими шляхами потрапив у душпастирську сітку. До того ж, практика показує, що у душпастирську структуру в Європі потрапили душпастирі, які не досить добре зарекомендували себе у власних єпархіях, або, навіть, занходилися під церковними карами в єпархії своєї інкардинації. Усі ці, як також і інші випадки, спонукають нас до того, щоби, на підставі існуючої канонічної нормативи випрацювати окремий Правильник, який регулював би процедуру іменування та відкликання капеланів для мігрантів та місіонерів. Його наявність дала б змогу самим душпастирям, а також ієрархам, яким вони підпорядковуються, зробити більш прозорішою картину пасторального служіння з однієї сторони та очистити її від небажаних ефектів з іншої.

 

Пропозиція № 3:

Організувати Європейський Конгрес українських душпастирів

 

На даний час у різних країнах Європи, де знаходиться найбільше скупчення українських мігрантів, дію близько 300 священиків. Це є немала кількість. Водночас, кожен з душпастирів за час свого душпастирювання набув неабиякий досвід. З огляду на це, було б добре зорганізувати спільну зустріч українських душпастирів в Європі, щоби з однієї сторони почути їхній голос та зробити певні висновки, а з іншої – виробити разом з ними певні напрямні щодо душпастирства мігрантів. Цей захід дав був би виявом того, що провід Церкви, з мандату якого вони діють, цікавиться ними, а також дав би можливість самим священикам запізнатися між собою та поділитися досвідом.

 

 

Пропозиція № 4:

Написати окремого листа до усіх священиків, які на даний час душпастирюють у міграційний сфері

 

Такого роду листи, на мою думку, повинні стати доброю традицією. Вони, передовсім є знаком уваги до самих священиків, які, будучи віддаленими як між собою, так і від власної країни, чуються часто немовби «сиротами», покинутими на призволяще. Листи до священиків, що душпастирюють в міграційній сфері повинні найперше піднести духа священиків у їхній нелегкій праці, а опісля звертати увагу на окремі аспекти їхнього служіння. Ці листи можна видавати з нагоди Страсного Четверга, або ж з інших нагод.

 

Пропозиція № 5:

Організувати просвітницьку роботу серед священиків в Україні щодо належної оцінки феномену мігрантства

 

Документ «Любов Христа супроти мігрантів» звертає увагу на те, що праця з мігрантами розпочинається у країні їхнього походження. З цього випливає необхідність звернення уваги на проблематику мігрантства у щоденному душпастирському житті. Вже згадувалося раніше про те, що феномен мігрантства має більш негативну, ніж позивну оцінку в суспільстві. Не є винятком в цьому плані в священиче середовище, яке по-різному оцінює виїзд на заробітки. За таких умов, потрібно час від часу через конференції або зібрання провадити серед місцевих душ пастирів просвітницьку роботу, щоб через належну пастирську оцінку емігрантства могти залучити до активного церковного життя родини, а особливо дітей самих мігрантів.

 

Пропозиція № 6:

Створити спільну базу даних священиків, які душпастирюють в країнах старої та нової української міграції

 

Вже від довшого часу провадяться праці над створенням Шематизму УГКЦ. Напевно ці роботи потривають ще немало. Проте, вже на даний час постає потреба у створенні, можливо, електронної бази даних священиків, які душпастирюють в країнах старої та нової міграції. Така база даних буде корисною не тільки для єрархії чи священиків, але також для мігрантів, оскільки кожен з них, хто цього бажатиме, матиме нагоду сконтактуватися з душ пастирем у місці свого перебування або ж віднайти ту чи іншу церковну спільноту та тримати з нею опісля постійний зв’язок.

 

 

 

 

Пропозиція № 7:

Створити центральну базу даних кандидатів до служіння сучасній українській міграції

 

З розвитком міграційного руху виникає потреба у душ пастирях, які готові послужити у цій сфері. Безумовно, не кожний душпастир до цього надається. З іншої сторони, процес іменування душпастиря, особливо до праці з мігрантами не може носити приватний характер, який обмежується єпископом, який приймає, єпископом, який відпускає та самим священиком. Дотеперішня реальність вказує на потребує централізації цього процесу. Йдеться про те, за висилання на працю з мігрантами відповідав якийсь єдиний церковний орган. Цей орган у свою чергу повинен мати список священиків постійно готових до праці з мігрантами. З огляду на це пропонується створення при єдиній структурі в УГКЦ, що відповідатиме за працю з мігрантами створення відповідної бази даних священиків – кандидатів до цього служіння.

 

Пропозиція № 8:

Видати двомовні тексти Літургій Івана Золотоустого, Василія Великого, також Святих Тайн Хрещення, Миропомазання та Подружжя

 

Дана пропозиція вже неодноразово озвучувалась самими душпастирями, які вже душпастирють для українських мігрантів. Мігрантське життя – це постійно живий процес, у якому народжуються, живуть, вибирають покликання, та, на жаль, помирають. На усіх цих етапах людського життя Церква супроводжує людину молитовним чином. У емігрантському середовищі, яке постійно перебуває в режимі стику культур і мов, потреба відповідних двомовних літургійних текстів, особливо Літургій Івана Золотоустого, Василія Великого, також Святих Тайн Хрещення, Миропомазання та Подружжя дійсно є вагомою щоденною потребою. Потрібно підкреслити, що вже існують добрі переклади на англійську, італійську та іспанську мови. Їх тільки потрібно перевірити та відповідно видати.

 

• Сфера пасторально-парафіяльного служіння

 

Пропозиція № 1:

Опрацювати окремого листа до українських мігрантів та членів їх сімей

 

Вже від кількох років Блаженніший Любомир з нагоди свят Різдва Христового та Пасхи окремим словом згадує мігрантів. Це є виразний знак того, що УГКЦ в теперішньому її вимірі є рівно ж Церквою мігрантів. Вартує, однак, задуматися на окремими Посланнями до українських мігрантів та членів їхніх сімей, у яких можна було б трохи ширше порушувати емігрантську проблематику. Взором можуть бути листи Митрополита Андрея до українців, що опинилися поза межами Батьківщини, які недавно вийшли друком у видавництві «Артос». Прошу звернути увагу, що Митрополит порушує в них досить чіткі проблеми (влаштування на роботу, вибору покликання і т.д.) і намагається дати на них рівно ж чіткі відповіді. Взоруючись на приклад Митрополити пропоную рівно ж час від часу вистосовувати такі послання, щоб могти в них порушувати питання церковного-соціального напрямку.

 

Пропозиція № 2:

Опрацювати листа до усіх вірних УГКЦ щодо належної оцінки феномену мігрантства

 

Так як у випадку зі священиками, так само існує проблема зі сприйняттям феномену мігрантства у суспільстві. Частиною цього суспільства є вірну Церкви, які в той же час займаються різноманітні позиції в державних органах влади та у приватному секторі. Опрацювання спеціального листа усіх вірних УГКЦ чи навіть до українського суспільства в цілому щодо належної оцінки феномену емігрантства допомогло б багато в чому самим мігрантам подолати труднощі акцептації у середовищі, з якого вони вийшли.

 

Пропозиція № 3:

Опрацювати загальні директиви щодо організування про провадження церковних громад в країнах сучасної української трудової міграції

 

Незаперечним фактом є те, що серед наших вірних, не тільки за кордоном, але і в Україні, немає повноцінно сформованої свідомості, що собою являє Церква, особливо у своїй ієрархічній іпостасі. Результатом цього є виникнення багатьох непорозумінь по лінії душпастир-вірні, вірні-єрархія, душпастир-єрархія. Ці проблеми не є чужими і сучасному мігрантському середовищу навіть у нових реаліях. Тому, виникає потреба випрацювання якого директивного документу на кшталт Статуту парафії, у якому б чітко були окреслені права і повноваження священика, вірних, а також самого ієрарха по відношенню до церковної громади. Відсутність такого документу на даний час спричинює певний хаос, оскільки кожний душ пастир, капелян для мігрантів, у свій спосіб будую модель функціонування церковної громади. Добре, коли права і обов’язки душпастиря у цій моделі балансують з правами і обов’язками поодиноких членів громади. Однак, коли позиції тієї чи іншої частини радикалізуються, досить часто така ситуація розколює саму громаду.

 

Пропозиція № 4:

Ініціювати через душпастирів створення церковних братств при існуючих церковних громадах

 

Будь-яка громада є живою і стає більш повноцінною, коли в ній діє досить активно мирянський рух. Основою такого руху є, безумовно, в першу чергу різного роду братства чи молитовні спільноти. Під дану пору в мігрантському середовищі набув популярності Рух «Матері в молитві». Однак, він є зосереджений на досить чітко окреслену категорію мігрантів. Натомість, було б дужа корисним розширити діапазон таких спільнот і рухів, що кожний отримав те, що служитиме йому на спасіння. Одна з моїх особистих пропозицій – утворення братств Божого Слова, ціллю яких було ю читання та пояснення Святого Письма. Не підлягає сумніву, що такі братства чи спільноти мусять перебувати під опікою священика-капеляна, однак сумніватися в доцільності їхнього існування годі.

 

Пропозиція № 5:

Створити центр постійної комунікації з мігрантами при Пасторально-місійному відділі

 

Вже на самому початку доповіді підкреслювалося, що мігрантський рух належить до таких феноменів людського існування, який не можна досить чітко передбачити. Саме тому, як стратегію Католицька Церква обрала стратегію постійного моніторингу та швидкого реагування. Конкретним втіленням такої постави було б створення при Пасторально-місійному відділі, або ж при іншій реформованій структурі Центру комунікації з мігрантами. До нього мігранти могли звертатися безпосередньо чи листовно, чи телефонічно, чи через інші засоби зв’язку, щоб вияснити певні питання пов’язаними з конкретними емігрантськими реаліями. Частково, при Пасторально-місійному відділу вже діє така служба зв’язку з мігрантами. Короткий час її існування вказує на доцільність продовження та розширення такої ініціативи.

 

Пропозиція № 6:

Ініціювати та організувати Форум Українців Католиків Європи

 

При пропозиціях щодо сфери священичого служіння ми вже обговорювали пропозицію організацію Європейського Конгресу українських душпастирів. Форум Українців Католиків Європи є пропозицією, яка є логічно пов’язана з попередньою і переслідує ті самі цілі:

• утворення спільного церковного фундаменту для спілкування між українськими мігрантами Європи;
• обговорення набутого досвіду і накреслення програми на майбутнє;
• допомога церковній єрархії у формування міграційної політики;
• створення мирянського руху українців греко-католиків у Європі.

Такий мирянський рух міг би стати вагомим чинником у відновленні християнських корінь Європи, про які так бореться на даному етапі Католицька Церква.

 

 

 

 

Пропозиція № 7:

Організувати видання спільного журналу на міграційну тематику

 

Найперше приведу один приклад. У 2001 році з ініціативи Пасторального Координатора для українців в Італії о. Василя Поточняка побачив світ журнал «До Світла». Він став спільним форумом спілкування для багатьох мігрантів в Італії, а також вагомим чинником у їх об’єднанні. Згодом цей журнал зробив свою справу і в Україні. Люди, які отримували його, мали змогу більш глибше, особливо через вірші та приватні історії, які були поміщені в журналі, зрозуміти мігрантське життя. Цей приклад є виразним аргументом в тому, щоб почати видавати спільний журнал на міграційну тематику, який би з однієї сторони був корисним для самих мігрантів, а з іншої – поступово змінював наставлення та думку до них всередині українського суспільства – починаючи з людини, яка проживає в селі і закінчуючи тією, яка займає важливий голо у суспільно-державницькому житті. Бажаю звернути увагу, що до сих пір в Україні не існує подібного видання, що є знаком того, що емігрантська проблематика, принаймні на рівні державному, перебуває далеко поза межами пріоритетності. Даний журнал, надіюсь, міг би зробити колосальний вклад з зацікавлення проблематикою мігрантства всередині країни, а також поза її межами.

 

• Сфера соціального служіння

 

Пропозиція № 1:

Опрацювати Загальні положення щодо співпраці церковних спільнот з громадськими організаціями

 

Протягом короткого часу тривання сучасного українського міграційного руху в йому середовищі постало багато громадських структур та організацій. Це є добрий знак зростання та утвердження громадської свідомості, першим проявом якої є тенденція до об’єднання з ціллю захисті своїх прав та інтересів. На жаль, багато з цих інституцій переслідують чисто меркантильні цілі наживи, користаючи при цьому з законодавчих прогалин міграційного законодавства тієї чи іншої країни. Досить часто такого роду інституції, для утвердження власного іміджу намагаються використати ім’я певної церковної громади. З цього виникає потреба випрацювання свого роду Загальних положень для церковних спільнот на міграції, які б регулювали правила співпраці церковних структур та громадських об’єднань. Золотою серединою таких Положень мусить стати думка, що кожна церковна структура готова до співпраці з будь-яким громадським об’єднанням, коли ціллю співпраці з обидвох сторін є справедливе та моральне духовно-соціальне добро людини чи громади.

 

 

 

 

Пропозиція № 2:

Утворити при Єпархіальних комісіях до справ мігрантів консультативні міграційні центри

 

За умов розвитку Єпархіяльних комісій до справ мігрантів необхідним стане утворення консультаційних міграційних центрів. Такі центри в першу чергу б надавали консультації щодо законодавчих положень тієї чи іншої країни у сфері міграційної політики, а також інформацію відносно пасторальних центрів УГКЦ поза межами України. Коли б ця ініціатива прийнялась, тоді можна було включити в діяльність цих центрів психологічно-духовну підтримку мігрантів та членів їхніх сімей. Завдяки таким центрам можна було б також більш чіткіше викристалізовувати міграційну стратегію УГКЦ.

 

Пропозиція № 3:

Налагодити співпрацю з міжнародними організаціями по боротьбі з торгівлею людьми

 

Сучасні українські мігранти, бажаючи потрапити за будь-яку ціну в країни бажаного перебування, досить часто стають жертвами різного роду міжнародних кримінальних структур та організацій. Інформацію про це можна досить легко прочитати на сторінках чи то звичайних газет, чи теленовин, чи врешті-решт наукових досліджень. Католицька Церква у світі приймає активну участь у протидії торгівлі людьми, співпрацюючи при цьому з різними державними чи приватними установами. Таку ініціативу, щоправда, на локальному рівні, підтримують активно та беруть в ній участь деякі українські душпастирі в Європі. Проте, потрібно також проявити ініціативу зі сторони центральних церковних структур. Можливо це зробити через структури Карітас «Україна», які в цьому плані мають вже певний досвід.

 

 

+ Йосиф Мілян

Єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ

Голова Пасторально-Місійного Відділу

24 травня 2010 року Божого

Святого Духа. Пресвятої Тройці

Свв. рівноап. Кирила і Методія, учителів слов’янських