Поняття євангелізації

мгр ліц. Іванна СКИБА:
“Поняття євангелізації“

Ісус Христос — взірець євангелізатора

Термін євангелізація походить від грецького слова euangelidzo — несу, виголошую добру новину. Він мав світський характер та означав передавання доброї новини, доброї вістки. У релігійному сенсі, у Новому Завіті, звіщателем Доброї Новини є Ісус Христос. Ось що пише про поняття євангелізація «Католицька енциклопедія»:

Євангелізація — проповідування світові Ісуса Христа, а також Його Євангелія з метою реалізації спасіння людини. У вужчому сенсі означає передавання християнського Божого об’явлення нехристиянам через місії з метою християнізації цілого людства (Ді. 21:5; 2 Кор. 5:17) та переміни його ментальності (КДЦ, 53). У ширшому значенні — це апостольська діяльність цілої Церкви, яка бере участь у передаванні надприродної дійсності у вербальному сенсі (посланництво Божого Слова) і реальному сенсі (уділяння таїнств у рамках спільного та ієрархічного священства), підтримуючи це передавання свідченням свого християнського життя, застосуванням різних форм пастирського впливу[1].

Ісус Христос, посланий проповідувати Добру Новину про Боже Царство (Лк. 4:43), розпочинає свою місію від молитви, помазання Святим Духом, досвіду перебування наодинці з Богом у пустелі. Ісус у силі Духа повернувся в Галилею… Він навчав по всіх їхніх синагогах (Лк. 4:14-15).

Уважно читаючи Євангеліє, зауважуємо, що Ісус молився вночі, а навчав удень, у такий спосіб збираючи учнів від імені Бога. Те саме стосується нас. Ми не маємо збирати людей для себе, — маємо збирати їх для Бога від імені Бога. Проголошуване слово мусить завжди випливати з глибокого молитовного життя. Усі методи безплідні, якщо не мають фундаменту в молитві.

Змістом Ісусової євангелізації було Боже Слово: Ісус проповідував там Божу Євангелію (Мк. 1:14). Посилаючи учнів на служіння, Він також наказує їм, щоб вони проголошували Євангеліє (пор. Мк. 16:15). Слова Ісуса є словами ласки (Лк. 4:22). Адже слова ці, прийняті з вірою, не тільки інформують, навчають, — вони несуть також благодать спасіння. Посилаючи учнів по всьому світу, Він накаже їм проголошувати не людську мудрість, а Євангеліє (пор. Мк. 16:15). Євангелізуємо тоді, коли проголошуємо Євангеліє. Не можна говорити про євангелізацію, якщо її змістом не є Євангеліє.

Ісус проголошував Євангеліє ідучи (пор. Лк. 13:22). Так доручив робити й своїм учням: Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи… (Мт. 28:19; пор. Мр. 16:15). Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько (Мт. 10:7). Це означає, що учні не мають чекати, доки люди до них прийдуть, а повинні йти, як Ісус, і шукати людей.

У Христі Ісусі Бог не тільки говорить до людини, — Бог шукає людину… Бог шукає людину з потреби свого батьківського серця[2].

Джерелом, причиною євангелізації, яку здійснював Ісус, була любов до людей: Він, бачивши юрми народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пастуха (Мт. 9:36).

Не можна бути автентичним євангелізатором без любові до людей. Папа Іван Павло ІІ зараховує любов до місійної духовності: Місіонер є братом усіх, має в собі духа Церкви, його відкритість і зацікавлення для всіх народів і люду, особливо для найменших і найубогіших[3].

Моделлю Ісусової євангелізації була одночасна формація великої спільноти — Церкви — і малої спільноти — учнів, що є продовжувачами Його місії. Говорив до юрб, а навчав і формував учнів, щоби з них вибрати й навчити євангелізаторів.

Програма євангелізації, розпочата Ісусом, складалася з чотирьох етапів:

1-й етап — особиста відповідь на голос послання: Ісус після хрещення в Йордані йде з Доброю Новиною через Галілею до Єрусалима (пор. Мт. 4:23; 11:1; 20:18; 21:10);

2-й етап — робити учнями через євангелізацію: Ісус кличе своїх учнів (пор. Мт. 4:18–22; 8:18–22; 9:9–13; 10:1–15);

3-й етап — хрестити: Ісус хрестив Святим Духом (пор. Мт. 3:11);

4-й етап — катехизувати: Ісус навчає в синагогах (Мт. 4:23), на горі, говорить притчами (Мт. 9:35; 13:10,54) та промовляє в Храмі (Мт. 21:23).

Ісус усе це чинив як Той, хто має владу й силу (пор. Мт. 7:29). Владу Він передає апостолам у місійному наказі (пор. Мт. 28:18), у якому каже своїм учням, що вони повинні робити: 1. ідіть, 2. робіть учнями, 3. уділяйте хрещення і 4. вчіть, а цим усім Ісус запевняє їх про свою присутність аж до виповнення часу (пор. Мт. 28:20).

Ісус указує, що євангелізація є ділом цілої Святої Тройці та цілої Церкви. Отець посилає Єдинородного Сина у світ, і Син діє силою Святого Духа. Син кличе своїх учнів, яким уділяє свого Святого Духа, завдяки якому родиться Церква, що продовжує місію проповідування Доброї Новини (пор.1 Кор. 12:12–31).

Євангелізація — це не тільки форма проповідування, але перш за все форма життя: євангелізувати — це означає жити, слухаючи голосу Отця й стаючи Його голосом, як Ісус. І, відповідно, Христос каже про Святого Духа: він бо не промовлятиме від себе, лише буде повідати, що вчує (Йо. 16:13). Христологічна та пневматологічна форма євангелізації є одночасно формою еклезіологічною: Христос і Дух будують Церкву, і Вони даються в Церкві. Проголошування Христа, проголошування Божого Царства вимагає слухати Його голос у голосі Церкви.

 

Євангелізація в перших століттях християнства

Від перших століть християнства євангелізація — перше проголошування — передувало катехизації. У Новому Завіті знаходимо окреслення цього завдання як керигми, що означає: виголошення, скликання, звіщення, публічне навчання через якогось посильного (пор. Мт. 12:41; Лк. 11:32; Рим. 16:25).

Змістом керигми — правди про Ісуса, яка вела до віри, були: розп’яття і смерть Ісуса (пор. Ді. 2:23; Рим. 10:9), воскресіння та явлення учням, які давали свідчення про це (пор. Ді. 2:24, 32; 1 Сол. 1:10), сповіщання повторного Його приходу у славі в кінці часів (пор. Мт. 10:23; Йо. 16:16–33; Ді. 1:11), зіслання Святого Духа — Духа Утішителя і Животворящого, який підготує до цього повторного приходу Ісуса (пор. Йо. 15:26; Лк. 24:49; Ді. 1:5, 8), заклик до віри, навернення та хрещення як необхідних умов спасіння (пор. Ді. 2:38; 1Сол. 1:9).

Євреям, крім того, показували сповнення пророцтв Старого Завіту в житті Ісуса (пор. Ді. 2:17; 21:23–28, 34); поганам звіщали правду про єдиного Бога, який послав Ісуса, був із Ним, воскресив Його третього дня та установив суддею живих і померлих, який прийде судити в кінці часів. Той, хто вірує в ім’я Ісуса, одержує спасіння (пор. Ді. 10:34–43).

Керигма, маючи динамічний характер, вимагала від слухачів відповіді, рішення змінити своє життя. Метою керигми було будити віру й навертати до Бога. Це відбувається шляхом зміни людського мислення на Боже мислення, що окреслює грецьке слово метаноя, тобто застановлення після факту та зміна способу думання, обернення думки (пор. Мт. 3:8,11; Мр. 1:4; Ді. 5:31; Рим. 2:4; Євр. 6:6; 2 Пт. 3:9).

Це є можливе лише силою Святого Духа, який, згідно з обітницею Ісуса, завжди співдіє з тими, хто проголошує Євангеліє, сходячи на слухачів Слова й розкриваючи їхні серця (пор. Ді. 1:8; 10:44).

Ось яким був ефект першого проголошення керигми в Єрусалимі: Почувши це, вони розжалобилися серцем і сказали до Петра й до інших апостолів: «Що нам робити, мужі брати?» Петро ж до них: «Покайтесь, — каже, — і нехай кожний з вас охриститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Ді. 2:37–38).

Члени першої християнської спільноти постійно перебували в апостольський науці та спільності, на ламанні хліба та молитвах (Ді. 2:42). Бачимо тут зображення Церкви, яка, черпаючи з джерела апостольського навчання, народжується і невпинно годує Господнім Словом, освячує його в Євхаристійній Жертві й через докази любові дає свідчення перед світом[4].

Євангелізація в ранніх століттях християнства за формою була звичайним життям християн, які завдяки розвиненому судноплавству й торговим зв’язкам опинялися в різних місцях Римської імперії та при нагоді ділилися тим, чим самі жили. Невільники, ув’язнені та депортовані теж мали вплив на римську аристократію, яка під їхнім впливом віддавала своє життя Ісусові як Господові.

Для спільноти, згромадженої довкола Євхаристії, євангелізація була чимось дуже природним, як усяка інша діяльність щоденного життя: усе було проникнуте духом Євангелія, і це було життя у Святому Дусі.

Кожна дія спільноти місцевої Церкви була або євангелізацією, або антиєвангелізацією, не існувало діянь «євангелізаційно байдужих». Євангелізація мала у своїй суті — подібно, як живе дерево, — три виміри:

1. профетичний (голошене слово, керигма — коріння);
2. священичий (слово в літургії та Євхаристії — це стовбур дерева);
3. царський (життя словом, слово Боже, введене в діяння, — плоди цього дерева).

Євангелізація є чимось живим, і треба її бачити інтегрально в трьох згаданих аспектах. І саме в цьому криється таємниця такого швидкого збільшування й ширення перших християнських спільнот.

Євангелізацію в тодішньому світі вели двома шляхами. Перший — це подорожі й пов’язані з ними часті розмови (мовлене слово), а другий шлях — писане слово (листи).

Листи були повчального та катехитичного характеру. Такий лист мандрував від спільноти до спільноти, з країни до країни. Він був перш за все чинником, що об’єднував і консолідував розкиданих по світу християн. Писали одні до одних, радилися й допомагали одні одним. Від імені Церков єпископи писали до співбратів. Особливе місце в листуванні належить посланням святого апостола Павла, а також семи листам святого Ігнатія з Антіохії.

Листи, однак, були лише певним доповненням у євангелізаційній діяльності, яка у своєму зовнішньому прояві виражалася в доланні багатьох кілометрів, переходах із міста до міста й проповідуванні в громадських місцях серед невіруючих. А якщо десь уже була місцева християнська спільнота, то проголошування відбувалося серед спільноти тієї місцевої Церкви. Спільноти у своїх середовищах були тоді найкращими євангелізаторами. Живучи в поганському оточенні, вони самим своїм євангельським життям перемінювали це оточення, на кшталт євангельської закваски.

Євангелізація народів у пізніших століттях відбувалася в двоякий спосіб: знизу —через проголошування Євангелія серед люду місіонерами, а також згори — через євангелізацію з боку владики, князя, який свою віру передавав підданим.

 

Сучасне значення терміна «євангелізація»

Другий Ватиканський собор розширив сферу цього поняття, відносячи до євангелізації всяку діяльність Церкви та її членів, яка через свідчення слова та євангельського життя стає євангельською «закваскою» у світі. У догматичній конституції про Церкву Lumen gentium подано коротку дефініцію поняття євангелізація. Отці Собору навчають, що євангелізація означає голошення Христа, звершуване однаковою мірою як свідченням життя, так і словом (КЦ, 35).

Ця справа є турботою всіх вірних Церкви, оскільки вся Церква є місійною, і діло проповіді Євангелія є основним обов’язком Народу Божого (ДМ, 35), і всі сини Церкви мають віддати свої сили на діло євангельської проповіді (ДМ, 36).

Дуже істотна роль у справі євангелізації, як наголошує Собор, належить Євхаристії, яка є джерелом і вершиною всієї євангелізації (ДП, 5). Не може… постати жодна християнська спільнота, якщо вона не має коріння й основ у відправі Пресвятої Євхаристії (ДП, 6). Євхаристія є не тільки джерелом євангелізації, але також у певному сенсі програмою, стилем життя, який від Ісуса переходить до християнина, а через його свідчення може впливати на суспільство.

Євангелізація — це процес, що складається з різних елементів, якими є: обнова людства, давання свідчення, відкрите звіщання, духовне пригортання, входження у спільноту, прийняття знаків, апостольські дії[5].

Євангелізувати означає перш за все свідчити звичайно й прямо про Бога, об’явленого через Ісуса Христа у Святому Дусі, та свідчити, що Бог полюбив цей світ у Сині своїм, у втіленому слові дав усім речам існування, а людей закликав до вічного життя. Фундаментом, центром і вершиною євангелізації є правда, що в Ісусі Христi, Синові Божім, який став людиною, помер і воскрес, кожній людині жертвувано спасіння як дар ласки й Божого милосердя[6].

Критерієм євангелізації є євангелізування інших; той, хто прийняв слово, стає свідком і проголошувачем. У євангелізації йдеться про пізнання, яке веде до любові й наслідування живої Особи Ісуса.

Споглядання обличчя Христа, обличчя Сина, обличчя страждаючого слуги, обличчя Воскреслого має черпати натхнення з того, що говорить про Нього Святе Письмо, яке від першої до останньої сторінки проникнуте Його тайною, що на неї вказано в неясних обрисах у Старому Завіті, а повною мірою її об’явлено в Новому[7].

Церква має проголошувати Христа так, щоб вести слухачів до споглядання. Споглядаючи Христа на сторінках Євангелія, знаходимо там правду, об’явлену Отцем в Ісусі, відкриваємося дії Святого Духа, а також бачимо вимоги, які Ісус ставить своїм учням.

Проповідування Євангелія — Доброї Новини про Ісуса Христа — є одним із найважливіших завдань Церкви. На першому етапі євангелізації зусилля спрямовуюються на навернення людини, зміни нею свого життя, формування постави віри й визнання Ісуса найвищою цінністю. Це етап збудження постави віри в поган, яким проголошується Слово, етап голошення керигми — основного послання, що зосереджується на Особі Ісуса Христа. Другий етап — це навчання, катехиза. Євангелізація і катехизація тісно пов’язані між собою: між ними немає ані глибокої розділеності, ані протилежності; нема між ними й цілковитої тотожності, натомість якимось внутрішнім зв’язком вони об’єднуються одна з одною і взаємно себе доповнюють[8].

Керигму можна порівняти з родженням, про яке декілька разів писав у своїх посланнях апостол Павло: Я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі (1 Кор. 4:15). У цьому фрагменті з’являється відношення, яке існує між батьком і сином. Той, хто проголошував керигму, через те проголошення мовби родив для Бога дітей Божих. Натомість навчання, тобто катехизування, є немовби вихованням Божої дитини вже в Божому житті — через годування поживою, пристосованою до її розвитку та поступу у вірі (пор. 1 Кор. 3:2; 4;15; 10:3). Катехизування стає можливим і має сенс тоді, коли катехизований уже народився, тобто прийняв керигматичне послання, змінюючи своє думання на Боже думання; коли він уже віддав своє життя Ісусові, бо не можна кормити когось, хто вже не живе або ще не народився.

Євангелізація звершується через вчинки і слова. Вона є одночасно свідченням і проголошенням, словом і таїнством, навчанням і заангажуванням. Тому, євангелізація не є однорідна за характером, її не можна ототожнити лише зі служінням Слова. Зводити її суто до виміру проголошування — означає калічити, збіднювати її. Така багата дійсність, якою є євангелізація, не вершиться одноразово чи одновимірно, а потребує різних аспектів праці.

Процес євангелізації обіймає:

• місійну діяльність серед невіруючих та релігійно байдужих;
• катехитично-втаємничувальну діяльність серед тих, які вибирали Євангеліє, а також тих, які відчувають потребу поповнення або відновлення свого втаємничення;
• пастирську діяльність серед зрілих у вірі християн у лоні християнської спільноти[9].

У рамках євангелізації Церква передає Боже Об’явлення через:

• перше проголошення Євангелія,
• втаємничуючу катехизу,
• постійне виховання віри, зване постійною катехизою.

Останніми роками до церковного словника ввійшло ще одне поняття — нова євангелізація. Першим ужив цей термін папа Іван Павло ІІ, визначивши ІІ Ватиканський собор як початок нової євангелізації. Це поняття охоплює нові методи проголошення Доброї Новини та знаходження у ній нової сили для відродження сучасної людини, інтенсифікацію душпастирства, пошуки нових форм пасторальної комунікації, нових способів свідчення в сучасному світі.

Багато охрещених живуть так, немовби Христос не існував; люди повторюють жести та знаки, пов’язані з вірою, особливо в релігійних практиках, — але ці зовнішні вияви порожні, їм не відповідає дійсне прийняття змісту віри та поєднання з Особою Ісуса Христа.

Сьогоднішня культурна й релігійна ситуація в Європі, що об’єднується, потребує присутності дозрілих у вірі католиків. Християни зобов’язані до такої віри, яка дозволила б їм критично конфронтувати із сучасною культурою й «відбивати» її спокуси; дієво впливати на культурні, господарські, суспільні й політичні сере

[1] A. Szafrański, F. Zapłata. Encyklopedia katolicka, т. 4, с.1436. У доповіді використано такі скорочення для позначення документів ІІ Ватиканського собору: КЦ — Догматична конституція про Церкву; ДМ — Декрет про місійну діяльність Церкви; ДП — Декрет про служіння і життя пресвітерів; КДЦ — Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі.

[2] Іван Павло ІІ. Апостольський лист Tertio millenio adveniente, 10.11.1994, п. 7.

[3] Іван Павло II. Енцикліка Redemptoris missio, 07.12.1990, п. 89.

[4] Пор.: Іван Павло II. Aпостольське повчання Catechesi tradendae, 16.10.1979, п.10.

[5] Див.: Павло VI. Aпостольське повчання Evangelii nuntiandi, 08.12.1975, п. 24.

[6] Там само, п. 26–27.

[7] Іван Павло ІІ. Апостольський лист Novo millenio ineunte, 06.01.2001, п. 17.

[8] Див.: Іван Павло II. Апостольське повчання Catechesi tradendae, 16.10.1979, п. 18.

[9] Див.: Конгрегація у справах духовенства. Загальний катехитичний довідник, 15.08.1997, п. 49.