Актуальний стан церковного життя в Київській архиєпархії з точки зору монашества

by cudovas · 27.04.2009

с. Януарія Ісик, ЧСВВ:
“Актуальний стан церковного життя в Київській архиєпархії з точки зору монашества“

Вступ

Бог є любов і бажає, щоб усі люди спаслися. Одною із доріг, яку вибирає Божа любов, є та, якою Євангеліє мусить дійти до всіх людей.

«Любов до Христа спонукує нас» (2 Кор. 5,14). Богопосвячені особи мали б повторювати ці слова разом зі святим Павлом, адже завданням монашого життя є працювати будь-де у світі задля утвердження й ширення Христового Царства, оголошення Доброї Новини по всіх усюдах, навіть у найвіддаленіших куточках світу.

Монашество відчуває якусь особливу жагу сучасного світу, який прагне Євангелії, прагне Христа. До кожного учня Христового належить певна частина обов’язку поширювати віру, та Господь завжди з-поміж своїх учнів кличе і тих, яких хоче мати поруч з собою в особливий спосіб і потім посилати їх, щоб проповідували.

1. Актуальний стан монашого служіння

Якщо ми хочемо зрозуміти сьогоднішній стан монашого служіння у Київській архиєпархії, то мусимо найперше поглянути на те, скільки ми маємо монаших спільнот. У нашій архиєпархії діє всього 11 монаших спільнот: 6 чоловічих і 5 жіночих. Більшість із них у Києві і по одній спільноті у Вінниці, Чернігові, Житомирі, Вишгороді та Барі. Спільноти малі – від одного до чотирьох членів, окрім більшої спільноти отців Василіян у Києві.

У апостольському повчанні папи Івана Павла ІІ Vita consecrata читаємо про монаше служіння: «Величезного значення набуває вже сама присутність богопосвяченого життя, чи то в його харитативній та культурній діяльності, чи то навіть у самому свідченні молитовного життя»[1]. Завдяки посвяті й цілковитому відданню Господеві монашество, «унаочнює любов і спасительну присутність Христа, посвяченого Отцем і посланого для здійснення місії»[2]. Найпершою і чи не найважливішою місією богопосвяченого життя є свідчення Божої любові і Божої присутності у світі. Кожна спільнота свідчить своєю молитовною, життєдайною та цілющою присутністю – а в цьому і полягає наше монаше служіння – про присутність Христа між нами.

1.1. Молитовна присутність

Першим завданням і першим головним служінням монашества є молитва. Саме в молитві особа, спілкуючись із Богом, переживає Його присутність та до Нього уподібнюється. Чим більше душа монаха чи монахині з’єднана з Христом через віру і любов у молитві, тим сильнішим і багатшим стає життя Церкви, тим живішою і пліднішою сама євангелізація. Молитва, яка пов’язує людину з Богом як особою і приятелем, – це найкращий спосіб, як укріпити віру людини. Без постійної молитви нема навіть змісту говорити про євангелізацію. Монашество, плекаючи у молитві глибоке сопричастя з Богом (див. Флп. 2,5-11), покликане віддзеркалювати своїм життям Його образ.

1.2. Життєдайна присутність

Монаші спільноти своє служіння найкраще і найширше розвивають при парохіях. Це такі види діяльності:

катехизація дітей, молоді та дорослих;
передподружня катехиза наречених;
провід молитовних спільнот, спільнотою «Віра і Світло» для неповносправних;
провід церковним співом;
навчання в художньо-катехитичній школі «Одигітрія»;
«біблійна година» для дорослих (молитовне читання Святого Письма методом «Lectio Divina»);
організація реколекцій (реколекції провадять отці);
організація літних відпочинкових таборів для дітей та молоді;
організація прощ;
організація святкувань празників літургійного року;
праця у захристії;
шиття риз;
піклування про красу храмів.

1.3. Цілюща присутність

Також, монашество докладає зусиль, щоб продовжити милосердне служіння самого Христа – Лікаря душ і тіл. У своєму служінні приділяє увагу тим, хто нездужає і є в потребі тілом чи душею, найбіднішим, обездоленим, хворим, відкинутим суспільством. Це такі служіння:

праця у благодійному фонді «Карітас – Київ»;
відвідування будинку для пристарілих;
відвідування дитячих лікарень;
відвідування ув’язнених;
капеланство у війську.

Будучи молитовною, життєдайною та цілющою присутністю монашество спрямовує погляд віруючих до того таїнства Божого Царства, яке вже діє в історії, але остаточно виповниться у небі.

«Монаше служіння полягає не стільки в діяльності, скільки у свідченні повного віддання себе самого спасенній волі Господа, віддання, яке зростає в молитві й покуті»[3]. Отже, служіння монашого життя міститься вже в самому акті монашої посвяти. Живучи згідно з євангельськими радами, особа відрікається від усього того, що заважає їй осягати досконалу злуку з Богом, і старається якомога більше любити Христа – того, який полюбив іі перший, полюбив її «до кінця».

2. Основні проблеми в церковному житті

Спробуємо проаналізувати основні проблеми в церковному житті, спираючись на опитування членів монаших спільнот, на власні спостереження і монаший досвід.

2.1. Малі монаші спільноти

Як уже згадувалося вище, монаші спільноти у нашій архиєпархії малі. Які ж труднощі тут виникають? Найчастіше ті, що одна особа займається всіма справами і в монастирі, і в парохії, тобто все робить, а результатів її праці, як правило, не видно. Бо, за браком часу, робить усе поверхово. І тому, як наслідок, і євангелізація у кращому випадку є поверховою, а в гіршому – її взагалі немає. Це ускладнює також наше спільнотне життя і відповідно відбивається на нашій євангелізації. Виходить ніби зачароване коло.

2.2. Недостатня співпраця священиків із сестрами, монашими спільнотами

Співпраця священиків із сестрами сьогодні є недостатньою. Одна з причин, на нашу думку, полягає у тому, що священики не знають, що сестри мають робити на парохії. Досить часто створюється певне напруження. Маємо дві крайності у стосунках між священиком і сестрами на парохії. Перша – це постійне обмеження сестер у правах та обов’язках щодо їхньої праці, а друга – передавання сестрам усього повновладдя. У кожному служінні, а особливо у сфері євангелізації, співпраця не просто бажана, вона вкрай необхідна, а полягає у взаємному старанні – кожного зі свого боку і спільними зусиллями – щоб євангелізація була успішною. Завдяки конструктивній і плідній співпраці монаше служіння в парохії чи архиєпархії набирає нових вимірів, зростає сила його впливу на людей. Через співпрацю обмінюємося здобутим досвідом і допомагаємо взаємно один одному, можемо спільними зусиллями розв’язувати чимало проблем. Саме тому недостатня співпраця створює великі перешкоди та труднощі для успішного служіння, від чого страждає як сама Божа справа, так і особи, до неї залучені.

2.3. Брак єдності

Нам бракує єдності. Особливо це відчувається під час організації спільних заходів церкви. Потрібно працювати разом, об’єднаними силами у всіх ділянках: чи це праця з молоддю в молодіжних організаціях, чи діла милосердя, чи праця з неповносправними, чи молитовні спільноти. Хоч, коли порівнюємо життя церкви декілька років тому і ситуацію сьогодні, можемо стверджувати, що кроки до єдності зроблені.

2.4. Неорганізованість

Через нашу неорганізованість втрачаємо в усіх сферах церковного життя, марнуємо час. Тоді починається непотрібне напруження в парохіях, збайдужіння, застій, навіть занепад. У справі організації різноманітних заходів нам особливо бракує доброї і вчасної інформованості. Оголошення і повідомлення часто приходять із запізненням або взагалі не приходять.

Проблем у церковному житті не бракує, і неможливо в межах однієї доповіді проаналізувати всі детально. Тут ми лише намагались згадати ті труднощі, які створюють найбільше перешкод для євангелізації. Підсумовуючи роздуми про актуальний стан церковного життя в Київській архиєпархії, можемо з певністю сказати, що відбулися позитивні зміни. Помилки і недоліки, яких ми допустилися, наведені тут не для того, щоб когось осудити чи образити, а щоби взяти їх до уваги та разом обдумати, як можемо спільними зусиллями продуктивніше і краще здійснювати ту місію, яку нам доручив Господь. Труднощі не повинні зневірювати і знеохочувати нас. Ми повинні мати перед собою мету – євангелізувати. Це наша місія – донести вчення Христа до свідомості людей, євангелізувати у дусі нашої Церкви.

3. Першочергові кроки для покращення євангелізаційної діяльності

Щоб належним чином зустріти великі виклики сучасного життя, суспільства, нова євангелізація вимагає, щоби наше життя було постійно відкритим до об’явленого Слова і знаків часу.

3.1. Приготування осіб до євангелізації

Церква сьогодні відчуває нагальну потребу євангелізації, а євангелізація може початися від людей євангелізованих. А бути євангелізованим, каже папа Павло VI, значить почати євангелізувати інших[4]. Євангелізувати може тільки той, хто «цілковито й щиро прийняв особу Христа та Його Євангеліє»[5]. Євангелізація буде успішною тоді, коли стане проповідуванням того, що спочатку було пережите у глибокому внутрішньому єднанні з Господом.

3.2. Євангелізувати всіх у Церкві

Без першої євангелізації немає успішної катехизації. У катехитичній практиці треба мати на увазі, що часто в людей не було першої євангелізації. Маємо хрещених дітей, які приходять від раннього дитинства на катехизацію, а ще не мають ясної і особистої приналежності до Ісуса Христа. Також є багато молодих людей, які були хрещені, відвідували катехитичні заняття і приступали до святих Тайн (Сповідь, Пресвята Євхаристія), але їхнє життя ще не перебуває в єдності з Богом, і вони відштовхують релігійну формацію в ім’я своєї свободи. Євангелізація потрібна людям, які мають якусь віру, але ще слабо знають основи Євангелія. А також і тим, які у своєму дитинстві мали катехизу, але пізніше віддалилися від Христа, і вже у літньому віці, а ще живуть з дитячим спізнанням Христа. Папа Іван Павло II стверджує : «Ніхто у Церкві не сміє відчуватися звільненим від прийняття катехизи»[6].

3.3. Капеланство в навчальних закладах

«Виховання й освіта є суттєвим елементом післанництва Церкви»[7]. Потрібно створювати осередки в навчальних закладах, які допомагатимуть молоді духовно зростати під проводом Святого Духа. У такий спосіб освітня спільнота стає досвідом Божої присутності, де в програмі навчання гармонійно поєднане людське і Боже, Євангеліє і культура, віра і життя.

3.4. Відвідування сиротинців, будинків для пристарілих, лікарень, в’язниць

Служіння потребуючим, убогим, хворим, відкинутим, умираючим, жертвам алкоголю і наркоманії – це вияв євангелізації, а водночас продовження милосердного служіння самого Христа, який «прийшов, добро творячи та зціляючи всіх» (Ді 10,38). Потрібно, крім матеріальної підтримки, допомогти їм і духовно, допомогти знайти сенс життя, збагнути спасительне значення терпіння і смерті.

3.5. Присутність у засобах масової комунікації

Сьогодні ми опинились перед новим викликом – свідчити Євангеліє засобами суспільної комунікації. Необхідно підтримувати всі ініціативи в цій новій і важливій ділянці євангелізації, щоб Євангеліє Христове можна було проповідувати й за допомогою сучасних засобів.

4. Першочергові моделі євангелізації

Бажаємо тут висвітлити три моделі євангелізації: свідчення, навіщування та молитва.

4.1. Свідчення

Про свідчення говорить папа Павло VI: Це проголошення має відбуватися насамперед через свідчення. Це перший крок у євангелізації»[8]. Євангелізація полягає не так у зовнішніх ділах, як радше в особистому свідченні присутності Христа у світі. Помиляємося, коли звертаємо більшу увагу на те, що робимо, а не на те, ким ми є. Святість особистого життя – це найкраще свідчення і найкраще служіння, якого від нас очікує людство. «І це є найперше завдання богопосвяченого життя, робити видимими величні діла, які Бог звершує у хиткій людській природі покликаних осіб»[9]. Чим більше особи будуть подібними до Христа, тим більше Христос буде присутнім і діяльним у світі заради спасіння людей. У сьогоднішньому світі не бракує передачі інформації, а бракує людей, які можуть передавати той дух святості. Прямою перешкодою до правдивого свідчення Христа у сучасному суспільстві є брак глибокого духовного пережиття Бога, досвіду Бога. Документи Evangelii Nuntiandi i Cathechesi tradendae говорять, що ми у Церкві повинні бути такими, щоб інші собі забажали бути в Церкві. Для цього потрібно сильних особистостей, натхненних святою ревністю.

4.2. Навіщування

Після свідчення потрібно катехизувати. Папа Павло VI каже: «Усього того буде недостатньо, тому що і найкраще свідчення на кінець виявиться немічним, якщо не буде пояснене і оправдане. Те навіщування (kerygme), проповідування чи катехиза має таке важливе місце у євангелізації, як один із видів євангелізації»[10].

4.3. Молитва

Ті два моделі без третього – молитви – самі по собі будуть безуспішними. «Без діяння Святого Духа євангелізація взагалі не можлива»[11], – заявляє папа у документі Evangelii Nuntiandi. Дотепер у Церкві результатів віри очікували насамперед від катехизи і доброї проповіді. А тепер маємо ситуацію, у якій навернення до віри і свідчення віри очікуємо найбільше від молитви. Отже, вважаємо, що саме молитва має залишитися першим завданням, першим головним служінням монашества.

Щоб євангелізація була успішною, «у майбутньому нам потрібні місця, групи, рухи і спільноти, у яких люди будуть збиратися з рішучою волею за життям, спільно вчитися і взаємно допомагати один одному. Це зміцнення віри, надії і любові виявляється щораз більш необхідним сьогодні. Тільки так нашу віру можуть знову впізнати», – вважає знаний німецький теолог і єпископ Карл Лехманн.

Закінчення

Усіх Господь покликав звіщати Євангеліє, не тільки апостолів і учнів, але і бідних, терплячих, зцілених сліпців, кривих, німих, дітей і старців, чоловіків і жінок, митарів, самарян і поган. І Євангеліє, незважаючи ні на що, завжди матиме успіх, буде популярним у світі, бо є справжньою відповіддю на спрагу людського серця. Необхідно звіщати його як Радісну новину, яка звільняє. А це можуть тільки люди Євангелія, люди, які живуть Євангеліє, втілюють євангельські істини у своєму щоденному житті.

Євангелізація повинна починатися від особи євангелізатора, який має бути наповненим Божим Духом, Ісусом Христом і живою вірою, яка є єдиною основою любові і надії. Євангелізація мусить бути ділом Святого Духа у нас, мусить виходити із глибокої живої віри.

Успіх євангелізації не в грошах, не у великій рекламі, не у великих планах, але в посіданні «сили і влади» Святого Духа. Сьогодні ми повинні зробити все, щоб подбати про конкретні практичні заходи, які б спочатку сприяли якомога глибшій євангелізації самих членів нашої Церкви, а відтак зробимо і їх здатними донести до інших той скарб, який носять у собі.

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –

[1] Іван Павло II, Vita Сonsecrata, 78.

[2] Там само, 76.

[3] Іван Павло II, Vita Сonsecrata, 44

[4] Пор. Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 13.

[5] Іван Павло II, Vita Сonsecrata, 79.

[6] Іван Павло II, Redemptoris Missio, 45.

[7] Іван Павло II, Vita Сonsecrata, 96.

[8] Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 21.

[9] Іван Павло II, Vita Сonsecrata, 20.

[10] Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 22.

[11]Там же, 75.