«Різдво нас виховувало, тримало і вело до Бога, як царів та пастухів до вифлеємської стайні», — владика Йосиф Мілян про святкування Різдва в підпільній Церкві

Цього року Україна вперше (чи знову, через 100 років) святкуватиме Різдво за «новим», григоріанським, календарем 25 грудня зі всім світом. Багато сказано про те, що цей перехід — це цивілізаційний вибір, знак належності до європейського християнського світу і відрив від російського православ’я та його ідеології «русского міра».
У «Добрій розмові» з Галиною Бабій владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, говорить про розуміння Різдва як свята Світла і нової надії, про те, як святкували Різдво в часи заборони й підпілля Церкви, про перехід на новий календар і різдвяну радість, яку можна і треба приймати в теперешні важкі часи війни.

Про новий календар і святкування Різдва 25 грудня

«Це логічно, — каже владика Йосиф. — Народження Сина Божого, Різдво Христове, сталося у зимову пору, але джерела не вказували — коли саме. І астрономічно Церква обрала дату 25 грудня, бо до 22 грудня день йде до зменшення, потім — сонцестояння, і вже 24 грудня, по кілька секунд, день збільшується, йде до більшого світла. Тому Церква вибрала саме цю дату, бо Христос приходить у світ як Світло для світу. Такою була логіка Церкви. За цією логікою світ, зокрема християнський світ, жив і славив Бога.

Нарешті й ми, як найбільша Східна Католицька Церква, долучилися до великої когорти світового християнства. В принципі, ми теж святкували 25 грудня, тільки за старим стилем.

Свого часу я очолював Департамент молодіжної політики УГКЦ: щороку ми їздили на зустрічі молоді, які організовувала спільна католицька та протестантська монаша спільнота Тезе, і це завжди було в переддень Нового року. Отож ми приїжджали у європейські столиці, святкували з європейською молоддю Новий рік. Вони вже були по Різдві, а ми — лише в очікуванні Різдва, 7 січня. І от ми святкуємо з ними Новий рік, приїжджаємо в Україну, чекаємо ще кілька днів на Різдво, потім є ще один Новий рік, «старий»… І це було не зовсім добре, ми були ніби осібно від європейців. Наша молодь весь час питала: ну чому так, доки так буде? І от, нарешті, — сталося!».

Про Різдво як свято Світла

«Боротися зі злом його зброєю, злом та ненавистю, — це виснажити себе і не добитися результатів. Наші військові капелани на фронті мотивують наших хлопців та дівчат — наших захисників і захисниць — до любові. Кажуть про те, щоб захищати свою державу, свою родину, своїх дітей із рації любові до них, а не ненависті до ворога. І тоді навіть ворог відчує це і буде поборений, бо саме з ненависті й неситі приходить загарбувати та вбивати. Тобто це про різні мотиви і вибір.

Так, непокаране зло завжди повертається, як інфекційна хвороба, закопана на метр у землю, і коли ту яму трохи розкопати, вона починає лютувати знову. Із тим злом, з тою темрявою, яка наступає на нас, треба боротися зброєю світла, любові. І не тільки просити: «Боже, нам єдність подай», але й працювати для цього. Ми мусимо працювати на світло, на позитив. Воїни роблять свою справ — вони мають своє світло. Але якщо кожен громадянин на своєму місці буде чесно й сумлінно робити свою справу, це теж буде його вкладом у нашу перемогу. Я говорю зараз про перемогу не тільки на полі бою, а й про перемогу ідей, віри. Бо з рації глибокої віри празник Різдва, це не тільки гарний стіл і кілька днів вихідних, це наповнення душі радістю, що для тебе і за тебе, за кожного з нас, Бог посилає свого Сина в цей світ. У цьому вся велич Різдва.

Про Різдво і дитинство

«Можу говорити про Різдво багато. От пригадую, як це було в дитинстві (у Добрянах — селі Городоцького району на Львівщині — ред.) Чекаєш того Святого вечора. У хаті — пахощі простих селянських святвечірніх страв. Батько вже приніс до хати соломи, постелив її на долівку. На столі мама розкладає сіно, застеляє чистим обрусом. Але то ще не Різдво, а його очікування. Бігаєш надвір, шукаєш на небі різдвяну зірку — о, здається, знайшов! Десь собака загавкав на якомусь куті села. А в селі — тихо-тихо. Мама завжди нам, дітям, коли хтось почав голосніше говорити, казали: „Тихо, сьогодні Різдво — Бог приходить у світ тихо“. І ми, діти, намагалися говорити пошепки, бо відчували — Різдво вимагає тиші. І при Святій вечері, коли всі сідали за стіл, не було галасу, аж поки не починалася коляда — „Бог предвічний нам народився“…».

«Це вже було в 1945 році»

«На сьогодні є заборона УГКЦ на окупованих територіях Запорізької області: окупаційна влада ввела її восени минулого року. Двоє наших священників із Бердянська, о. Іван Левицький та о. Богдан Гелета, понад рік перебувають у російському полоні. Наша Церква це вже проходила в 1945 році, коли весь єпископат був арештований, а монашество і священників вивозили на Сибір. У моєму рідному селі в 1950 році нашому священнику, о. Богдану Сенету, інкримінували співпрацю з УПА, хоча він просто був греко-католиком і за жодних обставин не хотів переходити у православ’я.

Наша церква тоді ж, у 1950 році, була зачинена, священника вивезли на Сибір. Він повернувся до села аж 1975 року: купив собі якусь хатчину, служив і молився в хаті, хоронив та хрестив — теж в хаті, до церкви йти боявся. А люди в 1963 році самовільно відчинили ту церкву і ходили до неї через маленькі двері захристії. Аж потім, вже у брежнєвські часи, так само самовільно відкрили головний вхід. На Різдво люди самі служили службу, і коли на Великому повечір’ї народ співав «З нами — Бог», здавалося, що баня тої церкви підносилася до неба.

Після вечері ми, діти, ходили по хатах колядувати: хто — з вертепом, хто — Вифлеємською зіркою, хто — з козою. Як радянська влада не намагалася це заборонити і знищити, це було складно, особливо по селах, тому що в Галичині наша Церква до того добре попрацювала. За митрополита Андрея Шептицького Церква мала захоронки (дитячі садочки, якими опікувалися монахині — ред.), катехизацію, сприяла просвіті, кооперації. Тобто Церква в ці кілька десятиліть до радянської окупації була дуже активною частиною суспільства, мотивувала людей до активності — не тільки церковної, а й суспільної. Церква виховувала політично зрілих людей. І тому Західна Україна не дала знищити ту добру християнську радісну різдвяну традицію. Може, якісь елементи — не аж такі високодуховні, але вони тримали народ при вірі, при Бозі, при Церкві. І, мені здається, й наші колядки були такими, що нас виховували, бо коляда — це не тільки пісенька про Різдво, там була закладена глибока богословія, глибокий гуманізм. Тому так: Різдво нас виховувало, тримало, вело до Бога, як царів і пастухів до вифлеємської стайні.

Як святкувати Різдво в часі війни

«Я був недавно у своєму рідному селі і після Літургії торкнувся саме цієї теми. Моя позиція така: колядуймо, святкуймо. Святкування Різдва ніколи не було в нас у гучною гулянкою, це — передовсім молитовний захід. Кожен по-своєму переживав цю молитовну складову. Я собі не уявляв Різдва без різдвяного Богослужіння — навіть тоді, при радянській владі, коли ще був мирянином, хлопцем і ходив по хатах у селі з вертепом колядувати. Але ми, діти, як і наші батьки, не уявляли собі святкування Різдва без Богослужіння. Це — перша складова цієї радості.

Друге: радість у Бозі — це інша радість, цілком відмінна від тієї, що є на дискотеці чи інших розвагах. Це — радість бути разом, творити спільноту. Пригадую роки, коли на головній вулиці мого села було так людно, що складно було пройти, куди прямував. Тобто ніхто не сидів у теплій хаті. Ця радість виводила людей на вулиці, до спільноти — всі колядували, хто як вмів.

І, я думаю, сьогодні, у час, коли темрява хоче нас поглинути, ми теж повинні бути разом — у думках, молитві й діях, у нашій спільній меті та бажанні. Думаю, дуже багато спільнот цього року колядуватимуть для потреб ЗСУ, багато церковних хорів співатимуть на різні збірки. Але святкувати Різдво без радості — неможливо, бо Дитятко нам народилося, Сина нам дано. Тому ця різдвяна радість — це наша перемога, наша віра, що з нами — Бог, і що Бог переможе цю темряву. Бог прийшов на землю, як Світло, щоб перемогти темряву, — темряву людського гріха і всяку темряву, яку продукує грішна людина».