Мігранти і емігрування як вираження християнського покликання і духовості надії, яка прагне більшого

Мігранти і емігрування як вираження християнського покликання і духовості надії, яка прагне більшого

Вступ

В наш час досить складно є говорити про феномен міграції, так як кожний з нас протягом одного року не раз змінює своє місце проживання, або навіть з причин звичайних туристичних відвідин другої країни торкається певної дійсності, яка є «хлібом насущним» для тих хто залишив свій край і домівку з причини пошуку, як зазвичай ми кажемо «кращої долі». Живемо в епоху перемін, але не зміни поколінь, але переміни устрою. У світі плинних цінностей, як говорив філософ Зиґмунт Бауман, багатьом є важко знаходити тверду основу.

Сьогодні ми зібрані тут разом

Приходимо сьогодні до Церкви і разом з Церквою запитуємо на скільки в наших душпастирських діях ми є вже подібні до Христа і чи Він повернувшись зуміє в нас розпізнати Своє насліддя. Сьогодні і тут, спільно запитуємо не поодиноких людей, але як спільнота Христових учнів, ієрархія та вірні, запитуємо Церкву як «Експерта від Людства», як називає її св. Папа Павло VI у Populorum progressio 13. Сьогодні ставимо собі подвійну мету нашої доповіді: Чи досвід мігранта може мені стати у пригоді (питання про користь.чи буде він мені чимось корисним) та як мені цей досвід може послужити. Ці два пункти є точкою наших роздумів до якої хочемо дійти.

 

Про кого мова:

Перш ніж перейти до розкриття нашої теми хочу представити легкодоступні завдяки інтернет ресурсу поянення термінів, які буду використовувати в моєму представленні.

Отже наша тема відноситься осіб (мігрантів), які з різних причин залишають свій дім, виїжджають із своєї країни(еміґрують) і в’їжджають в іншу (іммігрують):

• Мігрант (з лат. migrans, migrantis — переселенець; той, хто переселяється) — це людина, що свідомо та з власної волі перетинає державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання або без такої зміни.
• Іммігра́ція (з лат. Immigro — «вселяюсся», «в’їжджаю») — в’їзд громадян інших держав у країну на довгострокове перебування або постійне проживання. Як правило, зумовлена економічними або політичними причинами, рідше релігійними чи родинними міркуваннями.
• Емігра́ція (з лат. Emigratio — «виселення», «переселення») — вимушена чи добровільна зміна місця проживання окремих груп людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли, в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних або релігійних причин.

 

Чому саме запитуємо Церкву чи можемо їй довіряти? Чому Церква, наша Церква, може говорити «з силою» про мігрантів

На це запитання можемо відповісти одним словом: тому що здобула роками ДОСВІД може і повинна говорити з «з силою» так як Христос у Євангелії. Здобутий досвід є безцінним тому, що він є правдою. Алексì Каррель, лауреат нобелівської премії з медицини у 1912 році (39 років) роздумуючи про суспільство розшарпане ідеологіями так писав: «Багато роздумувати і мало спостерігати веде до помилки, багато спостережень і менше роздумувань веде до правди…».

Наша Церква має унікальний стоп’ятдесятилітній досвід бути поруч із українцем, який залишає дім заради віднайдення кращого життя і надії. За цей час відбулись п’ять хвиль міграції:

Перша хвиля масової трудової міграції починається від 1870 до 1907 років. Наші люди подались до США, Бразилії, Канади, Аргентини, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів, і навіть до Російського Сибіру. Цей період є «перекачуванн ям робочої сили»

Друга хвиля міграції припадає на 1920-30 роки, після І Світової Війни з причин соціально-економічних та політичних. В більшості це є молоді люди, які оселялись в різних країнах Європи.

Третя хвиля зумовлена політичними мотивами обіймає роки 1940-1954. Виїжджали люди політично-патріотично свідомі.

Четверта хвиля, ще часто названа «заробітчани» обіймає період від 1990 – 2013 років. Спадкоємці Совєтського Союзу і ідеології, які навіть якщо не були розділені вповні то бодай зовнішньо створили безликого «гомо совєтікус», без особливих політично-соціальних переконань, з метою «доробитись».

Остання так звана п’ята хвиля розпочинає свій рух з України від 2013 року після закінчення «революції гідності», початку війни на Донбасі та анексії Криму. П’ята хвиля не є заробітчанами в більшості випадків це є люди які мають можливість виїхати за кордон, мати там постійну і легальну працю, мають власне житло. Причиною їхнього мігрування є бажання повної реалізації та стабільності. Зазвичай це є молоді люди. Іншою рисою цих людей є «космополітизм» який є на виїзді з України і перемінюється в ностальгію за Україною після певного періоду життя. Також вони є політично свідомими людьми і слідкують за подіями в світовій політиці. Основна їхня мета шукати де є краще.

В усі ці моменти мігрування наша Церква була присутня поруч із своїми вірними. Свідченням цього є наші Митрополії, Єпархії, Екзархати, Капеланії та душпастирства.

Однак як римарку хочу пригадати про ще один тип мігрантів, яких ми не можемо кваліфікувати до жодної з цих груп, а саме студенти. На сьогодні крім душпастирства мігрантам варто додати служінням українським студентам і це є ще не опанована царина. Окремою темою варто згадати в цьому місці українських студентів за даними українських досліджень на навчання за кордоном на 2016 рік виїхало 66 тис 668 осіб ці цифри є згідно поданих з офіційних даних навчальних закладів. У одному з досліджень між українськими студентами відносно країни в яких би хотіли найбільше вони вчитися і про які мріють у Європі це  є: Польща, Німеччина, Італія, Чехія, Іспанія, Австрія, Франція та Угорщина; за межами Європи Канада і США, досить велика кількість їде вчитися в Росію, хоча ця тенденція трохи зменшилася за останні два роки. У цій наші доповіді ми зосередимося на Європі. Отже згідно даних Українського Аналітичного Центру CEDOS: у Польщі навчається понад 30 тисяч студентів (однак ця дата є занижена тому що Польські учбові заклади не рахують студентів громадян України, які мають «карту Полякка» тому правдоподібне число студентів у Польщі може бути 44 тисячі), в Німеччині понад 9 тисяч, в Чехії майже 2,5 тисячі, в Італії понад 2,5 тисячі, в Іспанії майже 2 тис. студентів ітд. Між цими студентами вирізняємо три  категорії: перша, це студенти, які їдуть навчатися за кордон для того, щоб здобути навички і знання доступ до яких обмежений в Україні і вони згідно спостережень повертаються в Україну; друга категорія студентів, це ті які їдуть навчатися за кордон для того, щоб залишитися там на постійне проживання вони також повертаються в Україну тільки в одному випадку, якщо досвід на міграції був негативним або не успішним, не сповнив очікувань; врешті третя категорія студентів  з якою Пасторально-міграційний відділ УГКЦ і наші душпастирі на міграції мають постійну справу тобто служіння це є студенти, які їдуть навчатися за кордон для того, щоб возз’єднатися з сім’єю, яка вже живе за кордоном і вони згідно всіх ознак будуть там залишатися жити[1]. Власне ця третя категорія український студентів з їхніми батьками вже творять новітню українську діаспору в Центральній та Західній Європі.

 

Коли говоримо про українську міграцію цим терміном окреслює частину населення, яке вимушене чи добровільно чи з економічно-політичних або релігійних причин переселитися за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи довготривале проживання. Для нашого народу це явище починається вже з другої половини ХІХ століття і продовжується по сьогоднішній день. За цей період відбулося п’ять хвиль міграції. Звідси вважаємо, що феномен української міграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури, релігії і самої історії України, яка понад 300 років не мала власної держави. Це вже 130 років наш народ прокладає стежку до надії-майбутнього і весь цей час УГКЦ є поруч свого народу. Як зазначають історики і соціологи майже така сама кількість українців, які живуть в Україні проживає по всьому світі.

Цей досвід сучасної міграції а також проживання на різних континентах світу та в різних культурно-релігійних середовищах, дає нам певність вважати, що ми сталися експертами будування нашої культури та східного обряду у Католицькій Церкві поза межами нашої Батьківщини. Співіснуючи з іншими народами та обрядами український народ на поселеннях став захисником, хранителем духовно-інтелектуального ресурсу українського народу розвиваючи його інкультуровуючи цінності свого народу в нові контексти їхнього існування. Тому перед нами стоїть завдання не тільки захистити, але перейнявши досвід попередніх «хвиль міграцій» застосувати його і піклуватися нашими людьми у сучасному контексті глобалізації та розвитку трудової міграція адаптовуючи до новітніх викликів. Слід зазначити, що мігранти виступають своєрідним каталізатором цього процесу глобалізації адже вони є одночасно і причиною консолідації культури, релігії і її наслідком  тобто стиранням кордонів між етносами та державами. Для Церкви мігранти є ресурсом для нової євангелізації (10), як це зазначено в інструкції Erga migrantes caritas Christi «Таким чином, дійсність співіснування справжньої многоти культур підштовхує сучасну людину до діалогу та порівняння також і у всьому, що стосується важливих сутнісних питань, таких як: сенс життя та історії, страждання і бідність, голод і недуги, смерть. Відкритість до різних культурних самобутностей, однак, зовсім не означає необхідності сприймати їх усіх без будь-якого розрізнення та необдумано, але поважати їх – оскільки вони є внутрішньою конститутивною і визначальною складовою тієї чи іншої людської особистості – та доцінювати їх у багатстві їхньої різності… Різнобарвність і строкатість культур є справжнім багатством, а діалог є вже певним втіленням, хоча і ще не вповні досконалим та у постійному довершенні, тієї остаточної єдності, на яку сподівається та до якої є покликане все людство» (30). Запитання з яким залишаємося чи зможемо перебороти наш страх і упередженість і sentire cum Ecclesiea.

Після цього історично панорамного представлення хочу перейти до суті нашого початкового запитання:

Ким справді є мігранти? Відподь є звичайною і знаною, але як досвід показує саме про такі очевидні і зрозумілі речі найчастіше забуваємо.

Отже найперше ким вони не є, але часто стаються тому, що ті які залишили вдома так їх таврують: Вони не є КІЛЬКІСНИМ ЧИСЛОМ АНІ ПРИБУТКОМ!!! Це не банкомати… і друге вони не є зрадниками своєї країни… Ця друга думка є відлунням і вірусом совєтського часу.

Тоді хто такі мігранти?

Це є завжди люди, і хоча це твердження так очевидне, одна найчастіше про нього забуваємо. Вони є людьми із власною історією, переживаннями, смутками, ностальгією, мріями, зраненнями, очікуваннями.

які бувають мігранти? Як їх описати і як про них говорити… тимчасові або постійні; регулярні (з документами) або «на чорно» (без документів); ті котрі переїхали з родиною або ті котрі там уклали собі сім’ю; ті котрі творять діаспору або ті які використовують дану країну, щоб отримавши документи переїхати в іншу; ті які поїхали на навчання або ті які просто поїхали, щоб змінити середовище в очікуванні, що мало б бути краще; чоловіки і жінки; одружені і розлучені; віруючі, невірюючі і ті, що ще намагаються збагнути своє відношення до віри; ті, які інтегрувались у середовище в якому живуть, і ті які асимілювались в середовище втрачаючи свою ідентичність або ті, які закрились у власному тісному «ґетто»; ті яких легко розпізнати або ті які є майже невидимими; ентузіасти і скептики; діти, молодь, дорослі і навіть люди зрілого віку. Те що усіх їх об’єднює в одне це факт, що когось залишили вдома (туга), що почуваються слабшими і непевними в новому середовищі (розбита історія життя), запитання де оселитись, тобто запустити власне коріння, щоб рости. І ці три елементи вони є в усіх присутні, але по різному їх відчувається. Проте життєвим елементом, який однаково усіх запалює і підсилює віру на краще майбутнє, та дає силу (виштовхує) до зусилль це є надія.

Якщо вслухаємось уважно в ці слова побачимо що під цей опис підходить кожний із нас тут присутніх. Ті хто є в наших парафіях відповідають усім оцим описам. З цієї причини можемо говорити навіть про «духовість мігранта», яка може допомогти нам дати новий ентузіазм для планування нашого душпастирства або дасть змогу на те, що робимо подивитись з іншої сторони.

Мігрувати вписане самим Богом в днк віри:

Ось декілька прикладів до ілюстрації:

• Авраам, Яків, Йосиф Єгипетський, Мойсей і цілий Вибраний Народ, їхній шлях до ставання Народом, неволя, вигнання, повернення і відбудова.
• Досвід Ісуса Христа в дорозі з поганської Галилеї, мішанини народів, до Єрусалима.
• Досвід Марії – отримала благовістя, пустилася в дорогу до Єлезавети, щоб розділити радість покликання; в дорозі, щоб народити Сина; в дорозі, щоб Його врятувати; в дорозі, до Святині, що виконати усе згідно приписів Закону; в дорозі слідуючи за Своїм Сином аж на Голгофту; в дорозі з Апостолами…
• Врешті Апостоли після зіслання Святого Духа розходяться з Єрусалима, щоб рознести благовість Євангелії усім народам.

Чи вже всі дороги є пройдені? Чи усіх людей посітила Благовістування Євангелії і можемо спокійно розбудовуватись на місці, замінити намет на будівлю?

Певні речі ми забуваємо, наприклад ми звикли до назви, якою антіохійці називали віруючи в Ісуса – «християни». Ми до цього імені так звикли і зним зжились, що рідко коли запитуємо себе а як євреї називали тих хто увірував в Нарянина. В Діяннях апостолів маємо два вірша, які демонстують і визначають метод віри і її передавання, та зміцнення: «Савло, іще дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів, прийшов до архиєрея і попросив у нього листів у Дамаск до синагог, щоб, коли знайде яких-небудь чоловіків та жінок, що тримаються цього визнання (дослівно дороги-путі, о. Хоменко для кращого розуміння перекладає словом визнання), привести їх зв’язаними в Єрусалим. (Діяння 9, 1-2) Я переслідував путь цю аж до смерти, кидаючи в кайдани та запроторюючи в тюрми чоловіків і жінок; (Діяння 22,4)». Євреї Єрусалима визначали християн, віруючих у Ісуса, як слідувачами дороги, певної путі вказаної Учителем.

Яку душпастирську ініціативу або метод прийняти:

Слід ще раз собі підкреслити певні важливі місця:

1. християнин є той хто в дорозі із Своїм Учителем.
2. Ісус є той хто його супроводить до мети і місця, яке Він сам, Господь знає.
3. Християнин вирушує бо шукає сповнення надії, яку носить в серці.
4. Він іде в інше, ще незнане і чуже місце.
5. Зустрічає незнаних, чужих людей.
6. Має нагоду свідчити Христа.

Беручи під увагу ці пункти хочу пригадати і запропонувати нам метод, який Папа Франциск запропонував у 2017 році в день мігранта і біженця:

• Прийняти (гостинність біблійна чеснота)
• Захистити (розібрати бар’єру «чужого» і немов би впровадити в свій дім)
• Вслухатись в їхні потреби, щоб допомогти розвинути таланти (зробити перший крок у спілкуванні, діалог, слухати)
• Інтегрувати (дозволити розділити таланти).

 

Мігранти і емігрування як вираження християнського покликання і духовості надії, яка прагне більшого і цим більшим є Прагнення Господа і Його пошук. Тому кожний маленький крок є великим шляхом в історії, як каже папа Франциск. Тому не залишається нічого іншого як віднайти в собі душпастирську відвагу і перейняти досвід мігранта апліковуючи до наших середовищ.

о. Віталій Храбатин

 

[1]Пор. https://cedos.org.ua/uk/osvita/ukrainski-studenty-za-kordonom-skilky-ta-chomu та https://cedos.org.ua/uk/osvita/ukrainski-studenty-za-kordonom-fakty-ta-stereotypy на 11.06.2018.