Аналіз душпастирського життя УГКЦ в Центральній та Східній Україні

1. Умови життя душпастиря

Найперше позитивне явище, яке впадає в очі, – це постійний ріст числа душпастирів на теренах Сходу України. Більшість душпастирів характеризуються молодим віком і кількарічним досвідом душпастирства. Переважна більшість духовенства є вихідцями із Західної України, які через бажання служити Богу і людям та відчуття потреби у душпастирях на теренах Сходу приїхали на ці терени разом із родиною.

Священичі родини (81), які приїхали на Схід і не мали власного житла, були забезпечені церковним житлом або коштами, потрібними, щоб його винайняти. Квартири, у яких живуть, належать Архиєпархії/екзархату (20), парафії (23) або винаймаються (14). Частина духовенства має власне житло (15) або належить до монашого згромадження і проживає у монастирському домі (12). 17 священиків не подали відповіді на це питання. Для душпастирів, що не мають власного житла, виникають труднощі щодо прописки  його і родини у місцевості, де провадить своє служіння. Відсутність прописки створює певні незручності, коли мова заходить про допомогу лікаря,  влаштування дружини на біржу зайнятості (19 непрацюючих) чи облік для вагітних, запис дітей у садочок чи школу, тощо.

Душпастирі відчувають фінансову стабільність завдяки стипендій з інтенцій, отриманих від єпископа, винагороди від громади і требам, які виконують. Практично усі душпастирі вважаються перед державою безробітними, і парафія, де вони звершують своє служіння, не сплачує грошей у пенсійний фонд, чим відмовляється священику  у його мінімальному забезпеченні на час старості. Тому перед Церквою стоїть завдання вирішити, у який найкращий спосіб було б фінансово забезпечити священика на старості.

2. Життя парафії

Народження громад на теренах Східної України відбувається завдяки співпраці душпастиря і активності людей, які вважають себе греко-католиками і які через різні життєві обставини опинилися на Сході України. Можна ствердно сказати, що вже сформовані парафії складаються на дві третіх із греко-католиків (ті, які приїхали на Схід вже греко-католиками, і діти або внуки греко-католиків, які знають про приналежність їхніх родичів до УГКЦ) і на одну третю із місцевих жителів, які добровільно пристали до УГКЦ через хрещення або бажають бути її членами. Такі дані свідчать про добрий християнський приклад священика і вірних громади.

Греко-католицькі громади, що були засновані на східних теренах, не могли втішатися власними храмами. Саме тому більшість парафій на Сході стикається з проблемою отримання земельної ділянки і побудови храму, що є однією з проблем для швидшого розвитку Церкви на східних теренах, бо частина місцевого населення, яка бачать людей, що збираються у вагончиках чи інших пристосованих приміщеннях, сприймає їх як секту (особливості менталітету), навіть не намагаючись пізнати ближче, чим є дана спільнота вірних.

На даний час душпастирі можуть молитись у власному храмі (46), у власній каплиці (15), в орендованому залі (11), приміщенні перебудованому у храм/каплицю (8), приватному будинку/квартирі (9), у римо-католицькому храмі (4), пристосованому приміщенні (4). Немає відповіді (4). Сорок відсотків громад УГКЦ перебуває в надії збудувати свій власний храм чи хоча б каплицю.

Оскільки не завжди є можливість купити земельну ділянку під храм, то громада стикається із труднощами набуття такої ділянки, бо місцева влада не „поспішає” виділяти землю для будівництва храму греко-католицької громади. Немаловажну роль у цьому відіграє і протидія УПЦ(МП), представники якої не бажають бачити у своїй околиці разом із своїми храмами храми Української Греко-Католицької Церкви. Тому процес набуття земельної ділянки затягується від двох років і довше (парафія св. Ап. Андрія у м. Одеса з 1994, парафія у с. Красносілка біля Одеси з 1994, парафія Різдва Христового у м. Біла Церква Київської обл. з 2005 р, парафія Трьох Святителів у м. Бровари Київської обл. 1995-2007), що суттєво гальмує початок будівництва храму. Цілісну картину процесу набуття земельних ділянок для будівництва храму громадами УГКЦ представити є досить складно, оскільки лише чверть душпастирів дала відповідь на це важливе питання

Наші громади начисляють від п’ятдесяти до сто парафіян, тому їм важко розраховувати лише на власні сили при побудові власного храму, особливо якщо враховувати, що більшість парафіян є особами старшого віку, молоддю чи дітьми, які не мають великих фінансових статків. Ті душпастирі, які вже досягли успіху у набутті земельної ділянки для парафії, кошти на будову храму переважно шукають у Католицьких Благодійних організаціях, західних єпархіях і митрополіях УГКЦ та окремих парафіях на Заході України.

Священики старанно дбають не лише про побудову храму, але й про духовне життя і розвиток парафії. Провадячи активне душпастирство, священики бажають якнайкраще відповісти духовним потребам мешканців регіону. Основними напрямками душпастирської діяльності є: постійні богослужіння, вивчення Святого Письма, соціальне служіння, вулична євангелізація, організація релігійних і національних свят на парафії, привезення різних християнських реліквій на парафії, табори для молоді та дітей, поїздки у паломницькі місця.

Особливу увагу священики приділяють дітям і молоді (якщо такі є на парафії). Катехизація дітей відбувається переважно при парафії (82), бо керівництво школи чинить перешкоди для того, щоб священик УГКЦ міг мати вільний доступ до дітей, аргументуючи це браком відповідної освіти, яка б відповідала вимогам держави (державний диплом). Також вживають такий важливий аргумент як різна релігійна і конфесійна приналежність дітей. Проте, деякі душпастирі УГКЦ (10) можуть провадити катехизацію  дітей у школах. Тому важливо було б дбати про створення християнських садочків та шкіл, про диплом душпастиря, яким міг би дозволяти навчати дітей християнських правд і цінностей.

Катехизація дорослих відбувається при парафіях (85) під час проповідей на Божественній Літургії чи звершенні святих Таїнств, похороні. Також для потреб дорослих створені при кожній другій парафії організації, які відповідають духовним потребам вірних і поглиблюють їхню релігійну активність. Найбільш поширенішими є: Матері в Молитві – 35, Апостольство молитви Матері Божої – 12, біблійне товариство – 4, Братство Матері Божої неустанної помочі – 3, Апостольство доброї смерті – 3. Молодь належить до вівтарної дружини – 8, Марійської дружини – 7, УМХ – 5 чи молодіжних парафіяльних спільнот, таких як „Агапе”, Альфа”, „Я живу”, „Промінь віри”, „Емаус”, тощо.

Для доступу до ширшого кола людей є потреба використання ЗМІ (45 священиків вже отримали частковий або постійний доступ до місцевих ЗМІ і користають з цього) та потреба розповсюдження безкоштовної літератури. Також вірні можуть користати з парафіяльних бібліотек (64) чи крамниць (46), хоч вони й не нараховують великого числа літератури.

Душпастирі УГКЦ провадять досить добре соціальне служіння і намагаються бути присутніми серед різних соціальних груп, де є потреба їхньої присутності. Домашня опіка над хворими і потребуючими (43), капеланство у лікарні (28), опіка над сиротинцем (17), капеланство у в’язниці (11), спільнота „Віра і Світло” (11) – є серед найпоширеніших видів соціального служіння. У 18 парафіях не провадиться соціальне служіння. Достатньо багато часу душпастиря займають турботи пов’язані з адміністрацією парафії, тому соціальне служіння могло б набути якіснішого рівня за допомоги більшої кількості робітників у винограднику Господньому. З одної сторони це могли б бути отці-сотрудники, або з іншої монаші чини та згромадження. Зважаючи на невелику кількість священиків у Архиєпархії чи екзархатах і потребу у створенні нових парафій, щоб якнайкраще відповісти душпастирським потребам, саме останні могли б активно долучитися до праці у соціальному служінні.

3. Монаші Чини і Згромадження

Душпастирську працю на теренах Східної України провадять 17 ієромонахів: ЧСВВ – 12, ЧНІ – 4, Студити – 1. Служіння жіночих монаших чинів і згромаджень не поширюється на Одесько-Кримський і Луцький екзархати. У Хмельницькому вікаріаті працюють лише 2 спільноти Пресвятої родини і 1 спільнота Редемптористок. Найбільше число сестер-монахинь працює у Київській Архиєпархії. Вони допомагають священикам звершувати душпастирське служіння при семи парафіях: чотири у м. Києві, у Броварах, у Вишгороді і у Житомирі. Сестри Служебниці працюють у Києві при Патріаршому Соборі Воскресіння Христового, парафії Св. Василія Великого, парафії на Аскольдовій могилі. Сестри Васильянки працюють при парафії Св. Миколи Доброго у Києві, парафії Св. Василія Великого у Житомирі і парафії у Вишгороді. Сестри Пресвятої Родини працюють при парафії Трьох Святителів у Броварах.

Душпастирі Сходу відчувають потребу праці монаших чинів і згромадження, які б прийшли на східні терени. Вони мали б підтримку для звершення свого служіння від головних монастирів, які є на Заході. Основне їхнє завдання в душпастирюванні на Сході полягало б у:

• встановленні своїх монастирів як духовних центрів, які притягували б до себе паломників, де вони могли б отримати духовну опіку, пережили досвід християнського життя та більше пізнати Українську Греко-Католицьку Церкву із середини.
• створенні місійних центрів, які були б ударними силами для коротких місійних заходів та обслуговували б кілька парафій в околиці.

4. Міжконфесійна ситуація

Громади УГКЦ перебувають поруч з громадами інших Церков і релігійних організацій. У великих містах значною кількістю громад представлені УПЦ(МП), УПЦ(КП), менша кількість громад РКЦ, УАПЦ і протестантів, серед яких переважають П’ятидесятники, Баптисти і Адвентисти. Невелике представництво мусульман та євреїв. У менших населених пунктах подібна ситуація, де переважають громади православних Церков, які бажають зберегти свою гегемонію на східних теренах України.

Священики відзначають позитивні тенденції у розвитку добросусідських стосунків між ними та священиками римо-католицьких та православних громад Київського Патріархату. Також добрі стосунки переважають із протистантськими пастирями на відміну від душпастирів Української Православної Церкви Московського Патріархату, які намагаються обмежити присутність нашої Церкви на території, яку вважають “своєю” і ставляться ворожо до будь-яких дій греко-католицької громади. Тому вони забороняють “своїм” вірним контактувати з греко-католиками і погрожують у відлученні їх від православної Церкви. Все ж більшість людей позитивно ставиться до греко-католицьких громад, хоча й не поспішає ставити вірними УГКЦ. Напевно замало розуміння сутності УГКЦ.

5. Відносини із державною владою

Ставлення державної влади до громад УГКЦ можна відзначити як добре, хоча коли піднімаються питання про виділення земельної ділянки, то не завджи є розуміння зі сторони влади і цей процес затягується. Рідко трапляється негативне ставлення до греко-католиків серед влади і це стається переважно тоді, коли влада уособлюється чиновником, який є невіруючим і поборником Церкви або „православним”, який, захищаючи права „православ’я”, чинить різні заходи, щоб не допустити „католиків”. На загал, більш сприятлива ситуація для розвитку УГКЦ є у північній і центральній Україні, де переважають національні цінності і позитивне ставлення до УГКЦ, трохи складніше на сході і півдні (особливо АР Крим), де погляди влади є звернені у бік Росії.

6. Стратегічний розвиток громад УГКЦ на Сході:

• Розробити чіткий план розвитку парафій Сходу. Найперше концентрувати свою увагу на 1) обласних центрах, 2) великих містах, 3) районних центрах, 4) малих містах, 5) селах, де немає ніякої релігійної громади, 6) селах;
• діалог ієрархії УГКЦ із державною владою і УПЦМП, про призупинення перешкод з їхнього боку у розвитку громад УГКЦ;
• Призначити відповідальну особу з відповідними представницькими повноваженнями від єпископа кожної/кожного Архиєпархію/екзархат, яка б координувала священиків і допомагала у реєстрації нових парафій та представляла інтереси Церкви перед державною владою;
• Служити Богу і людям, особливий наголос на соціальному душпастирстві;
• Активний рух монаших чинів і згромаджень на східні терени України;
• Місійна праця монаших Чинів та студентів семінарій під час вакацій;
• Добрі кандидати для священства з вишколом для сходу України. Дбати про добру освіту, практику перебування на Сході під час навчання у семінарії під проводом досвідченого душпастиря, проходження особливого курсу місіології у семінарії. Більшість духовенства висловлюється за створення нової семінарії, яка б готувала душпастирів для східних теренів України;
• покращення фінансування душпастирів;
• добре свідчення членів громади серед місцевого населення;
• звернення особливої уваги на молодь і діти.

* Аналіз здійснено на основі 101 анкети душпастирів Сходу із Київської Архиєпархії, Луцького екзархату, Одесько-Кримського екзархату і Хмельницького вікаріату