Коментар Владики Йосифа Міляна щодо першого пам’ятника Блаженнішому Любомиру Гузару
Сьогодні цей проєкт вже виконаний в глині. Його скульпторами є Олесь Сидорук і Борис Крилов. Митці показали Блаженнішого Любомира в контексті його власного вислову «Бути людиною».
Можливо скульптура досить огрядна, але він був «Великою людиною». Риси обличчя абсолютно збережені. Він впізнаваний, з притаманним йому обличчям і поглядом, хоча очі закриті. Мені здається, що в тому пам’ятнику очі, які закриті дуже багато говорять. Знаємо, що Блаженніший останні роки свого земного життя абсолютно нічого не бачив. Комусь з журналістів він сказав, що знає і бачив як усміхаються зорі, а також, що він будує Патріарший собор Воскресіння Христового у своїй уяві. Він бачив дуже далеко, за горизонти, які не сягає матеріальне око людини. Бачив суспільно-політичний лад, розвиток духовності у своїй Церкві, своїх священників, мирян, українську політику. Він був глибоко духовною особою, тому закриті очі на пам’ятнику і закриті очі в часі його життя – це був теж натяк на те, що людина бачить набагато глибше, як казала Ліна Костенко «побачити небачене». Саме тому скульптори пропонують такий спосіб представлення Блаженнішого, бо це одразу впадає в очі. Трудно в скульптурі показати невидющі очі….
Блаженніший зображений у своїй типовій безрукавці. Він не в пишній рясі, сакосі, не в золотій мітрі. Він в простому щоденному підряснику, в якому ходив сам, та в якому має ходити кожен священник.
Як старша людина, для збереження тепла він носив часто безрукавку, як він казав «камізельку». Ця камізелька – натяк на людину, яка старалася у своєму житті «бути людиною», глибокою людиною! Він не цурався всього того, що є людським. Адже як кожна людина, шукав «тепла» серед людей. Ця камізелька була з кишенями, бо вони були йому конче потрібні. В них могла бути хустинка, годинник, який говорив, котра година. Він такі годинники привозив з Америки та роздавав до спеціальних закладів, де живуть люди з вадами зору. Цей годинник, що сповіщав час видніє на його руці, бо він з ним ходив.
Замість жезла зі зміями, хрестом, символікою архиєрея, він має простий архиєрейський посох. На цей посох спиралося його часом змучене хворобами, та життєвими клопотами тіло. Можливо цей посох не є символом влади, але це те, що дає людині можливість на щось опертися. Кожен бажає мати певне опертя, особливо в старості. Дехто опирається на сина, хтось на невістку, хтось на друзів… Блаженніший Любомир – на посох. Йому не бракувало друзів, священників, єпископів, але те, що йому служило тоді, коли нікого не було, – це посох. Немовби палиця Мойсея, який через спекотну пустиню та глибину морського дна, провадив свій люд до обіцяної землі.
Блаженніший Любомир ніколи не дбав надмірно про свій зовнішній вигляд. Очевидно він мав перукаря, але його не надто хвилювали зовнішні його форми. Тому, на пам’ятнику він має простий зовнішній вигляд, саме такий, яким він був у щоденному житті. Це ще один натяк на його вислів «Бути людиною».
На задньому плані є підставка, на якій стоїть його мітра. Це елементи, які пригадують про його владу, як провідника однієї з найбільших Східних Католицьких Церков у світі. Він був кардиналом і теоритично міг стати Папою Римським. Він взяв на себе обов’язок провадити свою Церкву. Саме він спромігся повернути осідок Глави УГКЦ на широкі простори вільної Центрально-Східної України. На цьому постаменті, на якому лежить мітра, є його герб і гасло – «бути людиною». Мені здається саме ці елементи доступно промовляють, що він був Главою Церкви, єпископом, священником, монахом, та просто людиною.
+ Йосиф Мілян
Єпископ-помічник Київської Архиєпархії
Протосинкел Київський
