Глобальний вимір УГКЦ, виклики сьогодення в Україні та Світі

Глобальний вимір УГКЦ, виклики сьогодення в Україні та Світі

На самому початку цієї доповіді, а як на мене більше роздумів, хотів би зробити певне своє позиціонування щодо озвученої теми. Я не претендую на визначення мною якогось наукового, чи єдиного правильного погляду на певні поняття чи явища, про які говоритиму. Все-таки ми, що тут зібрані, є найширшим дорадчим органом для Правлячого Єпископа у питаннях, що стосуються спеціальних потреб чи користі єпархії (Кан. 235 ККСЦ). Певною особливістю нашого зібрання, тобто Архиєпархіяльного Собору, є те, що наша Київська Архиєпархія, є одночасно Єпархією Глави і Отц я цілої нашої Церкви. Відповідно Патріарший Собор, а сьогодні ми по суті формуємо порядок денний цього ширшого собору, є «дорадче зібрання всієї Церкви, очолюваної Патріярхом, яке подає допомогу Патріярхові й Синодові Єпископів патріяршої Церкви у полагоджуванні справ більшої ваги, особливо для належного укладення форм і способів апостольства, а також церковної дисципліни відповідно до існуючих обставин часу, зважаючи на загальне добро власної Церкви, а також на загальне добро всієї території, де існує багато Церков свого права.» (Кан. 140 ККСЦ). І як наслідок, ми маємо гарний територіальний привілей, ми можемо бути почуті Главою нашої церкви, нашими єпископами – двічі.

Наша соборність, мирян та духовенства, є надважливою для життя не тільки нашої конкретної Архиєпархії, але також і для життя цілої нашої Церкви. Саме в такий спосіб ми маємо можливість сказати своє слово, висловити свою думку, звернути увагу Патріарха, Єпископів на певні питання і проблеми зі сторони простих мирян чи духовенства. Тому, далі говоритиму з позиції звичайного священика, який вже має, може невеликий, але все-таки досвід душпастирювання, спілкування з різними людьми і тому є якесь сформоване своє бачення глобальних проблем. 

Отож, «Глобальний вимір нашої церкви».

Коли говоримо слово «глобальний», «глобалізація» – чи щось в тому роді – під впливом різних інформаційних тенденцій ми схильні думати про це явище здебільшого у якомусь негативному ключі. Причиною цього є загроза втрати чи розмиття своєї ідентичності. Термін «глобалізація» – це процес всесвітньої, економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації.

У ширшому розумінні – це є перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети: капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об’єктивний процес, зумовлений розвитком транспорту та засобів зв’язку, він носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв’язаним і залежним від усіх його суб’єктів. А по визначенню Блаженнішого Святослава в інтерв’ю Журналу Патріархат – світ перетворюється на «глобальне село».

Проте, яким же чином ми можемо пов’язати ці процеси із життям Церкви? Тут все просто, церкви є сформована у цьому світі з людей, національних об’єднань та груп людей які не залежно від своєї релігійної приналежності є учасниками глобалізаційних процесів. Тому ми не можемо виключити морально-духовну складову суспільства і жити собі якимось окремим церковним життям. Але ще більш вагомим аргументом, що змушує нас бути учасником, а то й ініціатором певних глобальних процесів, є заклик Христа: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь.» (Мт. 28. 18-20). Так закінчує своє Євангеліє Матей. І вже з цього заклику Христа ми бачимо, що нашим завданням з самого початку існування Церкви є глобальна ціль. Та й навіть більше, ця ціль має привести нас до трансцендентної глобальної мети, що ми по церковному називаємо – спасінням. Тому ми стали глобальними не у наслідок сучасних світових процесів, а по визначенню нашої основної цілі та покликання.

Дещо цікавий, проте, можливо не до кінця об’єктивний демографічний підрахунок говорить, що за все існування людства було народжено близько 108 млрд. людей, тільки 6,5 % з цієї кількості живуть в сьогоднішній час. За підрахунками ООН вважається, що в кінці жовтня 2011 року на нашій планеті народився 7-ми мільярдний житель. З усіх сучасних людей 2,1 млрд. є християнами. З них 1,15 млрд. (1 млрд. 150 млн.) є католиками. З цієї кількості десь лише 5,5 млн. є греко-католиками. Звичайно ці цифри є не точними і напевне не до кінця об’єктивними, але на те риторичне запитання яке хочу задати для себе,  точність тих цифр не впливає. Отож, як ми, як греко-католики, будучи навіть у меншості в межах нашої країни, будучи практично кількісно мізерними у складі усього християнства – можемо говорити про глобальність нашої церкви?

Відповідь дуже проста – МОЖЕМО, тому, що воно так є. Наша церква в більшій чи меншій мірі є присутньою на усіх континентах. Ми є єдиними і унікальними носіями нашої культури, нашої духовності Київського християнства, нашого Візантійсько-українського обряду.  Ми є найбільшою Східною Католицькою Церкво, яка ще й стрімко розвивається. І я часто говорю, що попри всі наші негаразди подумати тільки про те, що вийшовши з підпілля 30 років тому, ми сьогодні зібралися тут у Києві, в осідку Глави і Отця Нашої Церкви, і роздумуємо про нашу глобальність. Я думаю, що 30 років тому про таку реальність ніхто навіть не мріяв. Така теорія існувала, але як на практиці було її привести до реалізації, думаю – ясного бачення не було. Цей процес відбувся на наших очах, ми є його свідками, і навіть прямо чи опосередковано – творцями.

На сьогоднішній день УГКЦ налічує в Україні 14 єпархій та екзархій які  об’єднані відповідно у 4 митрополії. Маємо 2 єпархії у Польщі, що формують митрополію. У Західній Європі маємо 2 єпархії та, нарешті 2 екзархати. У Північній Америці маємо 4 Єпархії у США, які теж об’єднані у митрополію, а також є 5 єпархій у Канаді, що також формують свою митрополію. У Південній Америці маємо 2 єпархії, і єпархія у Австралії. Також маємо один вікаріат у Румунії. Окрім наших, вже інституційно сформованих єпархій та митрополій в Україні та Світі, маємо створені багато громад в країнах на території яких ще немає нашого екзарха чи єпископа. Такі громади існують практично у всіх країнах Європи, у країнах близького та далекого Сходу, і, що найцікавіше, вже з’явились українські спільноти в Африканських країнах, які просять надати їм свого священика. Така нелегка і надважлива праця була покладена на Пасторально-міграційний відділ патріаршої Курії, та завдяки невтомній праці, жертвуванні свого власного здоров’я у такому служінні  Владика Йосиф, напевне, найкраще розуміє оцю багатогранність Нашої Церкви, її географічну, культурну, мовну та духовну всеосяжність – а відтак і глобальність.

Така наша реальність виникла в наслідок міграції. Не буду розглядати  причин міграції, у кожний період історії і у окремих груп людей ці причини були різними, до такого аналізу не готувався, але про якусь модель, думки чи ідею щодо нашої реакції на сучасні виклики, на мій погляд, можна запропонувати.

Якщо говорити про проблеми сучасного світу в цілому, то найбільшою з них, на мій погляд, є втрата цінностей. Чи вірніше сказати фальшива підміна понять тих цінностей, навіть співзвучних та основоположних для цілих суспільств. Наприклад, чітко можна помітити вже викривлене поняття свободи. Вільне та упереджене трактування цього явища породжує вільне та нічим не окреслене поняття статі чи інших явищ. Авторитет Церкви зазнає нищівного переслідування саме у питаннях, що формують цю церкву, а саме цінностях на яких вона базується. Тут можна згадати хоча б сучасну убивчу атаку на сімейні цінності, на розуміння людського життя та його гідності. І як продовження – відбувається трансформація освітніх процесів, що закладає фундамент до ще глибшої кризи моральних цінностей цілого людства. Як на мене церква втрачає свої позиції тоді коли мовчить. Проте церква була, і напевне буде сильнішою в ті часи коли її переслідують. Звичайно ми не можемо претендувати на можливість вирішення загально християнських проблем. Взагалі, на моє переконання, вже назрів час коли церкві пора б задуматися і про проведення чергового Вселенського Собору. Оскільки та швидкість трансформації сучасного світу та виклики з тим пов’язані ставлять перед Христовою Церквою питання на які потрібно шукати відповіді спільно.

Проте в наших силах, і навіть нашим обов’язком, є спробувати знайти можливість вирішення проблем нашої церкви. Згодом мати свій власний досвід, власний успіх та свої досягнення і в такий спосіб здобути ще більш вагомий внесок у вирішенні проблем усього християнства та світу. А це і є глобальна ціль нашого сьогоднішнього зібрання.

Щоб краще зрозуміти якими є проблеми нашої церкви, нам потрібно зрозуміти і по новому переосмислити якою є наша церква. Здавалося б, що тут все зрозуміло, хто про нас може сказати більше ніж ми самі про себе. Проте тут, якраз не все так просто. Коли ми будемо говорити про нашу церкву у Європі, то це буде одна реальність, в Америці ще інша, в Аргентині,  Бразилії чи Австралії кардинально інша. Та, що говорити про таке порівняння, тут ми усі присутні добре розуміємо, що навіть церква на Галичині це зовсім інша реальність ніж церква у нашій Архиєпархії. У кожній єпархії чи навіть парафії є свої проблеми  та особливості. Тому тут важливо є почути один одного в середині Нашої Церкви, спілкуватися один з одним, мінятися досвідом, або хоча б познайомитись між собою. І наскільки ми будемо у житті реально практикувати оцю єдність, соборність та синодальність – на стільки ми і будемо глобальними. Тому потрібно виробити механізми реального спілкування між єпархіями в середині нашої церкви, реальної внутрішньої співпраці для цілої нашої церкви. «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій» – навчає нас Митрополит Андрей Шептицький.

Та попри всі гарні та, теоретичні поради, ми тут зібрані повинні спробувати знайти конкретні способи та кроки, щоб краще зрозуміти самі себе, набути здатність зрозуміти інших, навчитися розповісти іншим про себе та про свої потреби, та разом відкрити для себе унікальність та глобальність Нашої Церкви у її різноманітті. Лише в такий комунікативний спосіб ми зможемо зрозуміти потребу інших єпархій, та краще донести іншим розуміння своїх проблем.

Вважаю, що одним із оптимальних просторів для кращого пізнання самих себе, своєї християнської ідентичності є саме Київська Архиєпархія. Чому? Зверніть увагу, відновлюючи свою присутність у витоках Київського Християнства тут у Києві, ми почали свій розвиток опираючись на своїх вірних, в основному з Галичини. Це були і здебільшого сьогодні є люди, що потрапили сюди внаслідок внутрішньо-української міграції. Наше духовенство фактично потрапили у світ де зустріли людей різних культур, релігій, національностей. І як наслідок, попри нашу територіальну глобальність та церковну багатогранність, ми у своїй країні, у її столиці – почуваємось як мігранти. Тому Київська Архиєпархія є наче зменшена модель цілої нашої Церкви, хоча, звичайно, зі своїми особливостями та проблемами. Можливо, щоб краще набути навиків пізнання цілої церкви нам треба потренуватися в усвідомленні нашої Київської Архиєпархії.  

Київська Архиєпархія простягається на 5 областей України, це Київська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Чернігівська області. Наша Архиєпархія налічується вже більше 130 священиків, які займаються парафіяльним служінням або співслужінням, а також виконують уряди та спеціальні завдання при Єпархіальній та Патріаршій куріях. Станом на 2019 рік наша Архиєпархія налічувала 78 парафій, які формують 11 протопресвітерств. Ці парафі є проголошені, зареєстровані і фактично ведуть парафіяльне життя. Також є 48 місць де, або реєструється парафія, або розглядається можливість заснування наших парафій. Потенційно наша Архиєпархія могла б налічувати 126 парафій.

Проте, тільки 55 діючих парафій мають свій храм або каплицю, чи місце служіння у храмах інших церков. Іншими словами мають належне, або відносно належне місце для проведення молитов, катехизацій та богослужінь.

Також в багатьох випадках наші громади орендують приміщення, які пристосовують для проведення у них літургійних та молитовних зібрань. Часто стикаються із несприйняттям нашої церкви взагалі, іноді важко навіть говорити з місцевою владою про виділення земельної ділянки для будівництва свого храму. А це є дуже важливим елементом, що найбільше впливає на темпи розвитку самої парафії, а відповідно і Архиєпархії. Іноді така байдужість, або і пряме перешкоджання нашим громадам на місцях схожі на дискримінаційні дії за ознаками релігійної приналежності. І доволі часто почуваємося тут як церква у підпіллі, або як в еміграції.

Всі інші парафії або не функціонують, або існують лише документально, такі парафії ми ще називаємо «паперові».

Тому, тут потрібно звернути особливу увагу на те яким чином ми, як Єпархіальний дорадчий орган, можемо розробити реальні підходи і засоби, щоб допомогти самим собі. Щоб допомогти потребуючим парафіям мати можливість свого духовного та парафіяльного розвитку. Потрібно добре подумати над тим, як ми використовуємо ресурси, що нам доступні. Найголовніше це людські ресурси, а це є той потенціал, який, і заради якого ми існуємо як Церква.

Також немаловажними є і фінансові ресурси. Ми повинні навчатися не тільки шукати фінансові інвестиції для нашої Архиєпархії, для наших парафій, але ще більш важливим є раціонально та ефективно використовувати ці інвестиції. Поєднавши людський ресурс, та забезпечивши його фінансовим, ми можемо стрімко розвиватися, ми зможемо набути досвід спільного вирішення наших проблем, а від так і матимемо чим ділитися на глобальному рівні Нашої Церкви та цілого світу.

Ми повинні розробити ефективну стратегію нашої церкви починаючи з парафіяльного рівня, Єпархіального, а від так і загально-церковного, глобального. Ефективно реалізувати цей задум, як глобальний та унікальний спосіб християнської реальності, завданням якої є добро людини, загальне добро цілої церкви і усього Божого Створіння.

прот. ліц. Павло Локоть