Історія вшанування плащаниці

ІСТОРІЯ ЛІТУРГІЙНОГО ВШАНУВАННЯ ПЛАЩАНИЦІ

Слово «плащаниця» відразу викликає в нас асоціації з Страсною п’ятницею, коли, з нашого житейського церковного досвіду, вона виставляється на почитання в центрі храму і стає осердям богослужбового життя останніх двох днів Страсного тижня у підготовці до свята Воскресіння Христового. Саме така практика використання плащаниці є відносно недавня, хоча вживання плащаниці в літургійному житті Церкви сягає сивої давнини.

Похоронні полотна Христа в ранній Церкві

Всім нам добре відомо, що першим, хто побачив похоронні полотна (плащаницю) Ісуса після воскресіння був святий Петро, який, прибігши за святим Іваном, увійшов до гробу і побачив… А що було далі, що святий Петро зробив з цими полотнами? Весь доконстянтинівський період дуже скупий на інформацію, що далі сталося з плащаницю, але це й зрозуміло, адже в час гоніння намагались максимально приховати будь яке свідоцтво про таку важливу святиню, щоб її не знайшли на не знищили переслідувачі християн.

Аж після Міланського едикту 313 року, який поклав край гоніння на християн, знаходимо свідоцтво святої Ніни (+335), просвітительки Грузії, що саме святий Петро, а потім – його учні, зберігали ці полотна. Судячи з того, що ця інформація поширилась з середовища єрусалимського (св. Ніна була племінницею єрусалимського патріарха), плащаниця впродовж трьох століть зберігалась в єрусалимській християнській спільноті. З часом плащаниця потрапляє до Константинопольської Церкви і в 437 році свята Пульхерія поміщає її в базиліці Пресвятої Богородиці у Влахерні, біля Константинополя. З того часу розпочинається довга історія плащаниці, яка знайде місце свого остаточного перебування місті Турині від чого й отримає теперішню назву «Туринська».

Святкування страстей і воскресіння Христа в ранній Церкві

Різні християнські спільноти, які народжувались через проповідь апостолів та їхніх учнів про воскреслого Христа (бо якби Христос не воскрес, то даремною була б віра християн (Перше Коринтян 15,14), ставили в основу свого функціонування саме подію Воскресіння. І ця подія не була для них лише разовим пригадуванням на рік того історичного факту, який стався з Христом – його погребіння та воскресіння, але постійно триваючою реальністю, яку вони переживають та уприсутнюють, звершуючи Євхаристію.

Для ранньохристиянських Церков, навіть для єрусалимської, яка за переданням зберігала плащаницю Христа, було надважливо, що Ісус Христос, який учора, і сьогодні, і навіки Той Самий (Євреїв 13,8) є разом з ними в першу чергу – через Євхаристію. Пасха для них була не лише святкуванням Воскресіння, але й відправою смерті та погребіння Ісуса. Тому й Тертуліян (+220) писав, що Пасха є найурочистішим днем для хрещення, бо тоді відбувались страсті Господа (De Baptisimo 19.1). Саме такий «не історичний» підхід, який не був сконцентрований на часі-місці-речах, породив те, що різні Церкви в той час по-різному святкували день Пасхи: одні в суботу, інші – в неділю.

Подібну ситуацію маємо також у поєднанні Пасхи та посту, який в різних Церквах тривав по-різному. Батько церковної історії Євсевій Кесарійський (+340) згадує про певні розходження у тривалості передпасхального посту: «Деякі думають, що повинні постити тільки один день, інші – що два дні, а ще інші – і того довше; нарешті, деякі вважають одним днем 40 годин, бо саме 40 годин Христос провів у гробі». Передпасхальні події страстей та погребіння не носили сумного характеру, бо були невід’ємною частиною Пасхи Христової.

Ця єдність страстей-погребіння-воскресіння святкувалася не тільки один раз в році, на Великдень, але кожної недільної Літургії, в якій «споминаючи хрест, гріб, триденне воскресіння… – Твоє від твоїх Тобі приносимо за всіх і за все» (з Анафори св. Івана Золотоустого).

Ранньохристиянський триб літургійного життя змінило закінчення епохи переслідування та відкриття місць, пов’язаних з земним життям Ісуса, особливо в Єрусалимі.

Почитання Древа Господнього

В IV столітті свята Олена, мати цісаря Костянтина, віднаходить автентичний Господній хрест, на якому був розп’ятий Христос. Ця подія започаткувала особливе акцентування на події розп’яття, а згодом й погребіння Христа, в певній мірі диференціюючи ці події від події Пасхи.

Паломниця IV століття Сильвія Аквітанська дуже достеменно описала в своєму щоденнику обряд почитання Древа Господнього: «У Велику п’ятницю єпископ в оточенні дияконів сідав на престолі, поставленому на Голготі, де був розп’ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили».

Згодом звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов і до інших Східних Церков, а в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

Богослужбова плащаниця

Укорінення в свідомості християн акцентування на речах з земного життя Ісуса після IV століття (погребальні полотна, хресне древо), активний розвиток іконопису (від образного до реалістичного), вніс подібне мислення і в сприймання Літургії, в якій окрім головного – Євхаристії, починають акцентувати і на другорядні, але не менш важливі речі, зокрема на Престол, як символ гробу Господнього, та його обрус, як символ плащаниці.

            Найдавнішу згадку про богослужбову плащаницю ми знаходимо у Ісидора Пелусіота (поч. V ст.) в листі до коміта Дорофея: «Чиста плащаниця, яка розстеляється для принесення Божественних Дарів, є служінням Йосифа Ариматейського. Бо як він обвив тіло Господнє плащаницею, і передав його гробу, з якого для всього роду нашого придбане як плід воскресіння; так і ми на плащаниці освячуючи хліб предложення, отримуємо без сумніву Тіло Христове, що виточує для нас нетління, яке після воскресіння з мертвих дарував нам погребений Йосифом Спаситель Ісус» (Lib.1, epist.123).

            Твердження, що обрус саме розстеляється (Ειλητόν від дієслова ειλέω – складати/розкладати) та знаходиться під дарами, схиляє багатьох дослідників до думки, що первинно богослужбовою плащаницею був саме ілитон.

            З часом, під впливом «Ареопагітиків» (текстів V ст., які приписували св. Дінісію Ареопагіту) та Максима Ісповідника (+662) розвивається практика покривання дарів покривцями та воздухом. Саме останній починає відігравати в часі Літургії роль плащаниці. Єрусалимська Церква почала вживати воздух-плащаницю в Літургії за святого Сави Освященого (+532), творця єрусалимського богослужбового уставу. Підсумовуючи цю практику Симеон Солунський (+1429) називає воздух: «символом нагого й мертвого Ісуса, якого несуть до гробу, а тому на воздусі деколи зображено покладення Христа до гробу. На Великому Вході диякон несе цей воздух перед Чесними Дарами. А потім священик накриває ним чашу і хліб на престолі і при цьому тихо відмовляє тропар “Благообразний Йосиф…» (PG. T.155. Col.288).

Плащаниця в Страсну п’ятницю

Яким чином богослужбова плащаниця, яка використовувалась під час служіння Літургії, з часом втратила своє літургійне значення і цілковито трансформувалась до використання один раз в році в часі Страсної п’ятниці, а згодом – і суботи? Відповідь на це нам привідкриває дуже складний процес літургійної еволюції, який бере свою ґенезу з Єрусалиму, проходить через Візантію, та модифікується в горнилі Київської традиції.

З розбудовою християнського Єрусалиму, де осердям стає комплекс храмів Голгофа-Погребення/Воскресення, починає формуватися так звана «стаційна» форма молитви, яка відбувається не в одній локації, а наче переходить з місця на місце, молитовно згадуючи різні останні події земного шляху Спасителя. Така динаміка в молитві якраз вплинула на розвиток богослужінь кінця Страсного тижня від Четверга до Неділі включно.

В Єрусалимі це можна було реалізувати дуже просто, адже є реальні локації, по яких ступала нога Христа. А як бути з цим у Константинополі? Вихід знайшли через наслідування, творячи при цьому нові богослужбові форми, які потім ставали традицією (прикладом подібної еволюції в Західній Церкві стало наслідування Via Dolorosa, що породило традицію Хресної дороги).

В XІI ст. у Візантійській Церкві в Страсну п’ятницю започатковується обряд погребіння Христа, в часі якого виноситься Євангеліє та плащаниця-воздух.

Перший з Київської традиції, хто згадує про літургійну обрядовість Страсної п’ятниці є проповідник XII ст. Кирило Турівський (+1182) в його «Похвалі Йосифу Ариматейському». З його свідоцтва випливає, що в Страсну п’ятницю архиєрей звершував службу, подібну («по образу»), що її звершив Йосиф Ариматейський над Тілом Ісуса, обвивши його плащаницею. Нажаль, як саме виглядав обряд – Кирило Турівський не описує. Подібно зовсім немає інформації про плащаницю у богослужбових книгах XII-XIV стт.

Лише шість століть назад грецький звичай зображати на воздусі (богослужбовій плащаниці) ікону Христа в гробі в поєднанні з єрусалимським уставом Страсного тижня дав початок нашій плащаниці. За приписами єрусалимського уставу наші вірні не тільки співали тропар “Благообразний Йосиф”, але й очима хотіли споглядати його ікону покладання до гробу.

У XVI ст. обрус з іконою Христа, який покладений до гробу, цілковито відмежовується від воздуха, який залишають використовувати при Літургії, і цей обрус починає називатись плащаницею (в тому значенні, до якого ми звикли) і використовується виключно в Страсні п’ятницю та суботу, а в XVII-XVIII стт. рочитання святої плащаниці стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

В українському народі свята плащаниця користується великим почитанням і любов’ю. Більшість наших вірних дотримується у Велику п’ятницю суворого посту і приступає натще до святої плащаниці, наче до святого Причастя. Поклоніння святій плащаниці для наших вірних – це глибоке духовне переживання і нагода відновити свою віру в Христа й любов до Господа, що з любові до нас умер на хресті.

Часопис “Наш Собор”