Актуальний виступ Владики Йосифа «Про минуле заради майбутнього: Історична правда про радянську добу»
Актуальний виступ Владики Йосифа Міляна, Єпископа-помічника Київської архиєпархії з 2009 року на круглому столі у Києві «Про минуле заради майбутнього: Історична правда про радянську добу». Виступ у соціальній мережі опублікував о. Юстин Бойко, студит.
Вельмишановна Пані Президентова,
Шановні учасники сьогоднішнього круглого столу!
Сьогодні ми зібралися тут для того, щоби глянути на наше минуле. Але не тільки для того, щоби зупинити свій погляд тільки на ньому. Сьогодні ми говоримо про минуле як велику рушійну силу в побудові майбутнього – майбутнього Церкви, Держави, Народу. Минуле, тобто те, що ми називаємо історією є справді великою силою. Воно – серце Церкви, Держави, Народу.
Першим її завданням є вказувати нам на те, ким ми є і ким були наші предки. Одного разу мені довелося почути від одного професора історії такі повчальні слова: Коли хочеш подивитися на духовний стан навіть найменшого села, піди на цвинтар і подивися в якому стані могили попередніх його насельників. Прибирання могил минулого є завданням теперішніх поколінь.
Однак минуле – це не тільки могили, які є немовби мовчазними свідками людської драми смерті. За ними стоїть людський дух, який є безсмертним і який у свій спосіб промовляє до наступних поколінь. Німецький дослідник К.Ясперс влучно це зауважив, коли роздумуючи про минуле писав: «минуле не є завершеним. Воно продовжує жити. Воно постає перед нами як залиши того, що було. У минулому криється більше, ніж видобуто з нього до сих пір». Тому, інша функція історії полягає в тому, що вона передає нам досвід того, як ми повинні будувати наше майбутнє. Цей досвід є унікальним, адже його не можна перечитати в книжках чи здобути в академічних авдиторіях.
Тому, можемо зрозуміти, чому зараз, на тлі великих світових змін йде боротьба не стільки за володіння матеріальними багатствами, скільки за право володіти історією – історією поодинокого народу чи історією всесвіту. Адже тільки заволодівши історією народу чи світового суспільства, можна заволодіти усіма його багатствами – як матеріальними, так і духовними. Для підтвердження своїх слів наведу рішення Російської Державної Думи про «фальшування історії» чи втікання від християнських корінь європейського суспільства у нових проектах європейської конституції.
Але повернімо до конкретики, запитуючи себе: які уроки з нашого недавнього минулого ми повинні витягнути для того, щоб впевнено крокувати у майбутнє. Свої думки базуватиму на власному досвіді.
З волі Божого Провидіння я народився саме в ті часи, коли радянська тоталітарна система намагалася кожному присвоїти ярлик «homo sovieticus». Здавалося б, мені не залишалось жодного вибору, як тільки піти за голосом так званої «сили народної» партії Леніна, яка, за словами гимну «до комунізму нам вказує шлях». Гасла, які закликали до боротьби за «світле майбутнє комунізму» були настільки голосними, що їх було чути всюди: у школі, в інституті, на роботі, а навіть на вулицях. Стихали вони тільки в сімї та у Церкві, яка, за умов заборони, знайшла своє прибіжище саме у сім’ях. Чому саме у сімях? Та тому, що це були ті сімї, яких виховала і сформувала Церква, особливо через голос Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Тепер, дивлячись ретроспективно, можемо тільки подивляти його мудрість, коли він напередодні війни і приходу радянських військ закликав не до збройного повстання, але наставляв українські сімї, особливо молодь, на Христову дорогу.
Згадаймо хоча б Зїзд «Українська молодь – Христові» 1933 року у Львові. І саме в такій сімї, яка пам’ятала настанови Митрополита, народився і я. Саме тут пізнав перші істини про Господа і Його Церкву та про Україну. Саме вона стала для мене першою Церквою і маленькою, але найдорожчою Батьківщиною.
Прийшовши на західно-українські землі радянського влада взяла молодь, як перший бастіон до здобуття. Цьому сприяло і радянське законодавство, яке перше право виховання дітей, молоді признавало державі, тобто радянській ідеології. Тих же, хто порушував ці настанови карали по усіх правилах найвищої строгості.
Приведу один приклад. У нашому Студійському чернецтві був один монах – отець Порфирій, який дочекався часів свободи і помер 2001 році. Своє служіння він сповняв в маленькому гуцульському селі Дора (біля Яремче). Незважаючи попри усілякі заборони, штрафи, висилки він все ж таки повертався до тих, кого йому було повірено. Так ось він, у 1975 році був з черги другий раз засуджений терміном на п’ять років. І це тільки за те, що приготовляв дітей до першої Сповіді і Причастя. Єдиним аргументом і свідком цієї події стала знимка, яку знайшли на горищі під час обшуку. Очевидно, що для сучасників ця знимка є вимовним знаком його віри, але в очах тих, які тоді «творили майбутнє комунізму» вона була виразним доказом його провини.
Цей приклад прекрасно ілюструє нам бажання комуністичної системи накинути людям ідеологічне бачення історії, тобто минулого, але також сформувати тільки єдино правильне бачення майбутнього. За критеріями радянської історії таким як отець Порфирій не знаходилось місця у тогочасному суспільстві. Такі як він вважалися пережитками минулого і опіумом для народу. В суспільстві, де панує ідеологічна оцінка минулого є місце тільки для вибраних, але не для усіх. Тому тим незгідним знайшлося тільки єдине місце під сонцем – на просторах Сибіру.
Коли ми вже заговорили про радянську ідеологію, вважаю логічним звернути увагу на дві основні її характеристики, які до сих проявляються у свідомості нашого суспільства у найрізноманітніших формах. Йдеться про її атеїстичність і чисту матеріалістичність. Це два нерозривні компоненти, які складали основу радянської пропаганди і на яких вона намагалася виховувати особливо молоді покоління.
Для того, щоби зрозуміти суть і небезпеку цієї ідеології, сягнімо до слів її творців. У своїй основній праці по філософії під назвою «Материализм и эмпириокритицизм.
Критические заметки об одной реакционной философии» В.Ленін, розвиваючу науку К.Маркса про соціальну роль релігії в класовому середовищі, пише: «Марксист должен быть материалистом, то есть врагом религии. Но материалистом диалектическим, то есть ставящим дело борьбы с религией не абстрактно, не на почву отвлеченной, чисто теоретической, всегда себе равной проповеди, а конкретно, на почву классовой борьбы, идущей на деле и воспитывающей массы больше всего и лучше всего».
Ці слова великого атеїста не залежалися на книжковій полиці довго. Їх реалізацією з великим запалом зайнявся колишній семінарист Православної Духовної Семінарії в Тбілісі Йосиф Джугашвілі. Ліквідація УГКЦ через псевдособор 1946 у Львові і насильне перетворення Російської Православної Церкви на інституцію підпорядковану державним органам – ось його основні практичні кроки по втіленні ідей воюючого атеїзму і чистого матеріалізму в життя.
Однак, цих вождів пролетаріату згадую не для того, щоби пригадати про їхнє існування. Справа в тім, ось цими двома ідеями радянська пропаганда знищила суть, на якій тримається основа людської свідомості – світогляд. І можливо тому сьогодні нам так важко піднімати на публічний розгляд великі і далекоглядні ідеї. Криза світогляду, на мій погляд, є сьогодні більш прогресуючою ніж криза економічна. Більш того, економічна криза виразно продемонструвала як комунізму так і капіталізму (а це є два взаємно залежні від себе поняття), що будування майбутнього без трансцендетних основ, а простіше кажучи без Бога є приречене на загибіль. Комунізм у радянській формі боровся виразно проти Бога і тих, які вірили в Нього. Капіталізм, хочу і не заперечував існування Бога, поволі створив ідею іншого бога – капітал, на якого поклав усю свою надію.
Для того, щоб продемострувати, в чому полягає криза світогляду і які її прояви маємо в сьогоднішньому суспільстві скрористаюся дослідженням українських вчених – Ситника П.К. (Петра Кононовича) та Дербак А.П. (Анжеліки Петрівни). Отож, за їхнім твердженням: «Світоглядна криза неминуче деформує мораль, розуміння людиною свого обов’язку перед іншими і відповідних норм співжиття з ними.
Деформована мораль паралізує людську волю. За умов відсутності великих цілей починається гонитва за примітивними земними втіхами, що супроводжується байдужістю до всього, що виходить за межі вузькоегоїстичних потреб. Людина стає байдужою до потреб інших людей, долі своєї країни, життя у цілому. Її не турбують загальнонаціональні чи людські проблеми, навпаки, вони дратують її, оскільки вносять дискомфорт у звичне існування. Такими людьми легко маніпулювати, але підняти на боротьбу за ідеали в ім’я національного чи соціального прогресу неможливо.
Тому споживацькій моралі відповідає, як правило, і споживацька ідеологія, для якої вища мета, ідеал суспільно-політичного розвитку – це суспільство масового споживання, в якому вся енергія спрямовується на консервацію статусу-кво, самозбереження. Творчість, високі поривання безкорисного служіння людям, любові до ближнього у такому суспільстві оцінюється як патологія, дивацтво чи принаймні один із способів розвіяти нудьгу, але не як самореалізація внутрішньої суті людини, її вселенського призначення. Відповідно організується вся система суспільного життя: всі економічні, соціальні, політичні, духовні інститути працюють таким чином, щоб забезпечити за влучним виразом, «порожню свободу» кожному індивіду» .
Сьогодні, як вже згадувало, ми зібралися тут не тільки щоб оцінити минуле, але щоб поглянути в майбутнє і визначити нашу місію в ньому. Яка вона, наша місія? Допомогти нашому Народові у його пошуку само ідентифікації. Яким чином? Через виховання у правді і до правди.
Папа Венедикт XVI в часі своєї останньої подорожі до Чеської республіки підкреслив, що для християн остаточною правдою є Бог, який обявився у своєму Сині Ісусі Христі. Сам Христос говорить про себе, що Він є «Я – дорога, правда і життя» (Ів. 14,4). Тому, коли ми хочемо винести добрі уроки з нашого недавнього минулого, ми повинні сприяти тому, щоб кожна людина мала можливість пізнати цю правду, якою є Христос. Тільки ця правда зможе визволити від усякого роду фальші і брехні. Це є завдання для усіх нас як церковних так і державних провідників. Воно не може обмежуватися тільки окремими видами служіння, коли йдеться про людей духовних і не перешкоджанням Церкві, коли йдеться про державні інституції.
Особливо хочу звернути увагу на проблему з правом на заснування навчальних закладів релігійними організаціями та пов’язану з нею справою визнання богословії. Це є своєрідний тест українській науці на те, чи вона відійшла від попередніх ідеологічних стереотипів і чи здатна прийняти повну реальність дійсності, яка є предметом її зацікавлення.
Інший урок, який ми повинні винести з минулого – це дбання про справжнє добро сімї і молоді. Сімя є тією інституцією, яку Господь створив на початку. Її ціллю стало продовження роду і зміна обличчя Землі. Вона є тієїю, яка перетривала усі часи історії – сприятливі і несприятливі. Ця ж сама сімя була предметом атак зі сторони різних диктатур. Радянська ідеологія намагалася влити її у безособові маси, намагаючись таким чином зробити людину безбатченком.
Сьогоднішня українська сімя стоїть перед іншими викликами. Зцілити її – це означає забезпечити її тільки матеріально, хоча це є справа великої ваги. Авторитет, повага, жертовність у служінні – ось ті цінності, які сімя повинна плекати, а наше завдання їй у тому допомогти.
Наступне: очищення історичної памяті. Дякуючи Богові, наш Президент зробив немало кроків для того, щоби очистити пам’ять Народу. Згадаймо хоча б справу з визнанням Голодомору як злочину проти людства чи старання про видобуття усієї правди про національно-визвольні змагання на Західній Україні. Це все є болючим, але потрібним процесом. Його плоди може не появляться відразу під сучасну пору, однак вони стануть фундаментом для утвердження самоідентичності для наступних поколінь.
І наостанку. Цього року УГКЦ святкує 20 річницю виходу з підпілля. Святкуємо цю дату перш за все для того, щоби подякувати Богові за ласку витривання. Рівночасно згадуємо усіх тих єпископів, священиків і мирян, які стали добрими знаряддями в руках Божих, через яких Господь діяв у ті нелегкі часи.
При нагоді хочу згадати мого співбрата у монашестві о. Германа Будзінського, який недавно посмертно був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, який був учасником переговорів між радянською владою і УГКЦ. У своєму листі з 1984 року до редактора газети «Вільна Україна» він мужньо захищав свою Церкву такими словами:
«Радянський уряд не перший почав боротися з Католицькою Церквою. Це робили перед тим російські царі, але ж їх кінець був ганебний. Так само похвалявся біснуватий фюрер знищити Ватикан, якщо він переможно закінчить війну. Церква вічна, переслідування лише примножують славу Католицької Церкви, бо багато мучеників віддали перевагу смерті перед відреченням від своєї віри. (…) Ваша газета більш 40 років обливає помиями ієрархію Української Церкви, члени якої вмирали за Христа в тюрмах та казематах. Але навіть усі безвірники світу не могли б відібрати славу, яка є здобутком Католицької Церкви, за яку вони вмирали. Розгромлена Церква не може захищатися, тому я вважаю своїм обов’язком опротестувати брехню, яка сиплеться зі сторінок газет, як з рогу достатку. Мої друзі, які їхали до Москви, щоб домовитися з радянською владою про спільне існування, повмирали. Я один їх пережив, і я йшов на смерть за свої релігійні переконання. (…) Це є мій захист і Католицької Церкви, якій я намагався вірно служити на протязі 54 з половиною років.»
Сьогодні вже часи свободи. Ці слова о. Германа є для нас немовби духовним заповітом. Для нас духовних – щоб ми любили Христову Церкву і служили їй до останнього. До провідників держави вони кличуть про справедливість, а саме щоб нарешті на рівні державному було визнано УГКЦ як Церкву репресовану.
